Історії успіху     3 місяці тому

Як Володимир Кудрик перетворив «ЛУБНИМАШ» на провідне виробництво


На початку 2000-х керівництво заводу «Комсомолець» у Лубнах на Полтавщині вважало, що підприємство досягло межі своєї потужності. Тут випускали стрічкові та шнекові конвеєри, борошномельне обладнання та запчастини до них. Минуло 16 років, і підприємство не впізнати. При вході на територію — фонтан і затишний скверик, куди приїжджають відпочивати лубенчани. На місці старих цехів — реконструйовані будівлі, поряд — будинки для молодих фахівців з родинами. Такі трансформації відбулися після того, як у 2002 році бізнесмен, лубенчанин Володимир Кудрик став головою наглядової ради підприємства і поставив перед новою командою керівників ціль вивести його з кризи.

«Завдання було чітким: знайти нові перспективні напрями діяльності, здатні забезпечити сталий розвиток заводу на тривалий період», — згадує директор «ЛУБНИМАШ» Юрій Плескач.

Директор заводу «ЛУБНИМАШ» Юрій Плескач

Крок за кроком колектив ішов до цілі. Щорічно темпи розвитку підприємства зростали в геометричній прогресії: у 2010-му обсяги виробництва перевищували показники 2002-го у 12 разів, а за підсумками 2017-го — більш ніж у 90 разів. Зараз лише ємностей для зберігання збіжжя щорічно завод випускає стільки, що вони здатні вмістити мінімум 500 000 т зерна. Минулого року обсяги реалізації продукції «ЛУБНИМАШ» становили 360 млн гривень, у поточному очікують продати на суму понад 400 млн гривень. Значно розширилася і лінійка продукції. Нині завод випускає понад 500 найменувань, які продає під брендами «ЛУБНИМАШ» і LUBNYMASH.

Переоснащення підприємства новітнім високоточним обладнанням від відомих світових виробників, впровадження кращих світових технологій у виробництві, оновлення кадрів та інвестування у підвищення їх кваліфікації, ефективне управління та орієнтація на клієнта допомогли заводу стати одним із лідерів з будівництва сучасних елеваторів. Цьогоріч заводу «ЛУБНИМАШ» виповнилося 130 років. Ювілей відзначили новими досягненнями: виготовили тисячний силос, а загальний обсяг зберігання в них сягнув близько 1,9 млн куб. м.

А ще — отримали сертифікат відповідності для Євросоюзу, ставши першим українським підприємством галузі з таким сертифікатом; поставили велику партію елеваторного обладнання на європейський ринок. Планів у «ЛУБНИМАШ» вистачить ще на 130 років, жартує Кудрик. І додає: аби їх реалізувати, треба не лише ставити близькі та далекі цілі, а й прораховувати наслідки кожної ділової операції, бути готовим до змін і постійно вчитися. Мало кому із журналістів пощастило взяти інтерв’ю у власника і голови наглядової ради заводу «ЛУБНИМАШ» Володимира Кудрика. Він — людина не публічна, хоча саме його особисті якості лідера і бізнесмена вивели підприємство до трійки провідних вітчизняних операторів елеваторного ринку за обсягом побудованих в Україні потужностей. Його розповідь про відродження підприємства швидше нагадує слова батька, який виховав успішну та щасливу дитину, пишається її досягненнями, але сам залишається у тіні. Головна умова, яку висунув бізнесмен до статті, — аби «ЛУБНИМАШ» було написано великими червоними літерами і меншими — «Кудрик Володимир. Як створювалося європейське підприємство». «У всіх напрямах, за якими розвивається наш завод, ми захоплюємо території, — пояснює він. — Бо бізнес — це захоплення нових територій, нових ринків. Де ми — там яскравий напис червоним кольором «ЛУБНИМАШ».

 

Власник і голова наглядової ради заводу «ЛУБНИМАШ» Володимир Кудрик

Новий імпульс

Свою історію підприємство почало ще в 1888 році, коли місцевий умілець – коваль викупив приміщення і відкрив у ньому майстерню з виготовлення металовиробів. На початку ХХ століття на базі майстерень був заснований завод «Механіка», який спеціалізувався на випуску та ремонті сільськогосподарського інвентаря. У 1930-х роках його перейменували на «Комсомолець». Під час Другої світової війни завод був зруйнований, і з 1944-го його довелося відроджувати. На початку 2000-х підприємство, яке кілька десятиліть було гордістю лубенчан, одним із містоутворюючих, почало занепадати. На думку Кудрика, знищували його застарілі методи управління. «Я вдячний тодішньому керівництву за те, що воно не допустило банкрутства та розкрадання заводу. Але воно не могло дати йому поштовх для розвитку через власну інертність, — вважає він. — Успіх справи залежить лише від керівництва, всюди і завжди. Тільки лідери показують дорогу». Бізнесмен вирішив викупити підприємство. Так у 2002 році заводу було подароване третє життя. «Це було швидше інтуїтивне рішення, оскільки я розглядав можливість інвестувати кошти і в інші об’єкти», — зазначає Кудрик. На той момент елеваторний ринок відчував гостру потребу в якісному обладнанні за доступною ціною. 95% з того, що продавалося, було імпортним, і Кудрик поставив собі за мету потіснити іноземних виробників. «Мені було цікаво кинути їм виклик. Конкуренція мене мотивує», — пояснює він.

На той час Кудрик вже мав успішний досвід у торговельному бізнесі. Закінчивши Московський інститут залізничного транспорту і отримавши диплом будівельника залізничних колій, кілька років працював за фахом. У 1991-му вирішив зайнятися бізнесом. «Я не хотів бути бідним. Бізнес — це мій життєвий проект, — каже власник «ЛУБНИМАШ». — Гроші дають свободу дії, можливість подорожувати, вчитися і постійно удосконалюватися. Для мене гроші — це інструмент впливу на світ». І він почав змінювати світ — з себе, з заводу та його колективу. Перш за все звільнив тих, хто пиячив і не мав бажання працювати. Згодом довелося розпрощатися і з керівництвом, яке противилося змінам, не готове було ризикувати. З новими директором, комерційним та фінансовим директорами почав будувати команду, мотивовану на результат. «Володимир Степанович завжди був поряд з нами — спілкувався, пояснював, для чого потрібні ті чи інші зміни, разом з топ-менеджерами, продавцями та конструкторами відвідував тренінги і так, як ми, конспектував. Ми разом вчилися і разом будували підприємство», — згадують на «ЛУБНИМАШ».

 

Заводчани кажуть, що пішли за Кудриком завдяки його харизмі. Їх надихала його працьовитість та бажання розвиватися, цілеспрямованість та ініціативність, прагнення завжди бути кращим і досягати своєї мети, а уміння правильно розставляти пріоритети та знаходити контакт з людьми налаштовувало на довірливі стосунки. Сам власник підприємства підкреслює, що головні інвестиції, які він зробив після придбання заводу, були в людей, оскільки вони — найцінніший ресурс.

«Коли 15 років тому я сказав своїм керівникам, що ми будемо будувати європейське підприємство, на мене подивилися, як на божевільного, — згадує підприємець. — Зараз наша компанія впливає на машинобудування в Україні, входить до трійки лідерів з обсягів виробництва елеваторного обладнання. Тепер я прагну зробити підприємство, яке було би всесвітньо відомим. Тобто ставлю все вищі цілі, і процес вдосконалення відбувається постійно».

Перша перемога

Натомість інвестиції в обладнання на початку були мінімальними — щось придбали на сусідньому збанкрутілому підприємстві, щось дісталося дарма. Завод продовжував випускати обладнання для хлібопереробних підприємств, яке користувалося попитом. Одночасно активно шукали замовлення в Україні та за кордоном. У 2002 році заводу вдалося виграти тендер на поставку обладнання для французької компанії Malteurop на солодовню в Чернігівській області. Взятися за виконання замовлення було дуже ризикованою справою, але життєво необхідною для підприємства. «Я слухав французького інженера і не розумів, про яке обладнання йдеться. Але коли він спитав: «Ти це зробиш?», я сказав так, — згадує Кудрик. — Коли через два роки я запитав: «Жульєне, як ти міг мені повірити?», він відповів: «Володимире, ти дуже переконливо говорив». Це був дуже цінний досвід, який довів колективу, що він може успішно виконати дуже високі вимоги до якості обладнання, готовий до жорсткої відповідальності перед замовником, яка панує в ринковій економіці. «Людина тільки таким чином росте — через високе завдання, яке на перший погляд виконати неможливо», — підсумовує власник заводу. Французький інженер у розвитку його бізнесу відіграв особливу роль: вперше — підтримав і повірив, коли інші й говорити не хотіли, вдруге, через 15 років — зробив велике замовлення на виготовлення обладнання у Західну Європу та підштовхнув пройти сертифікацію ЄС.

 

Інформація про успішне виконання поставок для француза швидко розповсюдилася серед учасників галузі, і замовників у заводу побільшало. Наступний рік був неврожайним, і замовників серед аграріїв знову поменшало. Заводчани переключилися на пошук замовлень в інших галузях — гірничо-добувній, будівельній та харчовій, що дозволило не лише утриматися на плаву, а й здобути інший досвід.

Кардинально ситуація на виробництві змінилася лише тоді, коли аграрії почали замовляти не окремі види обладнання, а цілі зернопереробні комплекси.

«Ринок дуже потребував розширювати лінійку. Ми зрозуміли, що залишимося невеличкими, якщо не почнемо рухатися далі», — пояснює Кудрик. Обираючи подальший шлях розвитку, бізнесмен керувався стратегією двох океанів — маркетинговим дослідженням, яке описав у своїй книзі Кім В. Чан. Червоний — це сегмент стрічкових конвеєрів, на яких спеціалізувався завод, їх було легко виготовити, а відтак — тут було багато конкурентів. «Я зрозумів, що блакитний океан, або вільна ніша для нас — це виробництво більш складного обладнання. Крок за кроком ми почали йти до цього», — згадує бізнесмен.

У цехах

За словами директора заводу Юрія Плескача, кардинальна зміна номенклатури обладнання стала одним з головних чинників зростання обсягів виробництва. Змінилася сільськогосподарська галузь, ринок потребував нових сучасних елеваторів — більш компактних, високотехнологічних та продуктивних. Відповідно змінювалося й обладнання, яке виготовляє завод. Від комплексів для завантаження зерноскладів заводчани перейшли до виготовлення металевих оцинкованих силосів з обсягом зберігання до 18 000 т кожен, транспортерів та норій продуктивністю від 25 до 500 т/год. У 2005 році освоїли виробництво зерносушарок, а з 2013-го розпочали масове виготовлення сучасних економічних зерносушарок шахтного типу продуктивністю до 100 т/год. Завдяки пальнику бельгійської фірми, американській електронній системі управління, шахтному компонуванню, рекуперації теплоносія забезпечується висока економічність при зніманні вологи з 20% до 14%.

Така зерносушарка оснащена тепло-обмінником, що унеможливлює прямий контакт зерна з продуктом горіння.

За останні п’ять років суттєво збільшили асортимент металоконструкцій, які використовуються при будівництві елеваторів, а саме для автомобільних та залізничних відвантажень, завальних ям, норійних вишок, опор і галерей.

Цього року завод почав виготовляти сушарки для малих і середніх фермерських господарств. «До її виходу на ринок ми готувалися 10 років: відпрацьовували технологію, вивчали помилки інших виробників. Я надзвичайно пишаюся результатом», — каже Кудрик. Головна особливість сушарки у тому, що вона працює на альтернативному паливі. Це оцінять невеликі господарства, в яких немає можливості підключитися до системи газопостачання та яким не потрібна високопродуктивна сушарка. Середня продуктивність агрегату — 5 т/год. Після сушіння зерно повністю кондиційне. Сушарку можна використовувати як стаціонарну чи мобільну. Завдяки українському походженню вона майже наполовину дешевша західних аналогів. Є й інші цікаві розробки, які пропонують інженери «ЛУБНИМАШ». Наприклад, завдяки особливій конструкції силосів для зберігання зерна вдається економити час на монтаж, що дозволяє спорудити їх безпосередньо перед збиранням зерна з полів. Це жодним чином не порушує герметичності, і вони здатні витримати без наслідків для зерна зимові морози, перепади температури та будь-які кліматичні прояви. Інноваційна розробка заводчан — виготовлення секторів даху з оцинкованого металу зі зносостійким полімерним покриттям GREEN COAT PURAL, завдання якого — захистити поверхню від руйнування внаслідок накопичення на ній бруду.

З самого початку ставку зробили на якісне, надійне і довговічне обладнання. А для цього і матеріали підбирають відповідні. Наприклад, для виготовлення силосів і транспортного обладнання оцинковану сталь закуповують у Фінляндії та Австрії. Кілька років укомплектовують конвеєри європейськими приводами.

«Чимало наших конкурентів йдуть на погіршення обладнання для того, щоб завоювати ринок. Але пройде рік чи два, і вони втратять від цього більше — час, ресурси, імідж», — впевнений Кудрик.

Залучення коштів

На заводі прагнули забезпечити проведення замкнутого циклу виробництва — від лиття заготовок до збірки і випробування готової продукції. Для цього постійно інвестували у власну виробничу базу, поглиблену модернізацію виробництва, вкладали власні кошти і залучали кредити. «Одна з особливостей роботи підприємства — це довготривалість виготовлення повного комплексу обладнання для елеваторів. Тому під час виконання таких проектів є потреба в оперативному залученні кредитних коштів для покриття витрат із доведення замовлення до повної готовності», — пояснює директор заводу. Також залучали кредитні кошти для придбання комплексу сучасних станків з обробки металу та ліній виготовлення панелей і ребер жорсткості для силосів. Працювали з кількома банками. Досить плідна співпраця склалася з Укрексімбанком по супроводженню експортного контракту з Узбекистаном. Зараз на підприємстві діють програми з пільгового кредитування клієнтів при замовленні обладнання підприємства, партнерські програми укладені з Ощадбанком та Укрексімбанком. Вкладення коштів в оновлення та модернізацію багаторазово виправдали себе в умовах конкуренції, особливо із закордонними виробниками. «ЛУБНИМАШ» випускав продукцію високої якості за українською ціною. Позитивно відбивається на якості та кінцевій ціні обладнання й те, що завод, на відміну від багатьох конкурентів, самостійно випускає майже всі деталі. Багаторічний досвід дозволив створити повноцінний комплексний пакет розробок, а за потреби — запропонувати індивідуальні рішення для кожного замовника. Крім того, фахівці «ЛУБНИМАШ» виконують монтажні та пусконалагоджувальні роботи, надають послуги з реконструкції вже існуючих об’єктів.

Вектори збуту

У перші кілька років основними споживачами були країни СНД з більшою часткою у Росії. Але на відміну від багатьох виробників завод майже не відчув втрати російського споживача після 2014-го. «Ще в 2011 році росіяни відкрито говорили, що намагаються не купляти українське обладнання — не тому, що воно погане, а тому, що українське. Тому ми розширювали ринки збуту», — зазначає Кудрик. Серед традиційних напрямків — Молдова, Білорусь, Росія, співпрацювали з Азербайджаном та Литвою, роблять поставки елеваторного обладнання до Казахстану, Узбекистану, Індії. Активно вивчають ринки Близького Сходу та Центральної Азії. Стратегічним завданням було освоєння європейського вектора і пошук нових клієнтів та партнерів у Європі. Аби завоювати країни Старого Світу та заробити валюту, заводу довелося впроваджувати новітні технології на виробництві та підвищувати якість продукції. У минулому завод виготовив обладнання для споруджуваного на території України заводу із західними інвестиціями. Замовнику сподобалася якість та чітке виконання замовлень, і він запросив завод для участі в тендері на виготовлення і поставку обладнання до Європи, який «ЛУБНИМАШ» виграв. Мети, до якої йшли 16 років, досягли цьогоріч — продукція «ЛУБНИМАШ» отримала сертифікати відповідності для Європейського Союзу і весною завод здійснив поставку 30 одиниць транспортного обладнання до Західної Європи. Втім, близько 90% продукції «ЛУБНИМАШ» продається в Україні й лише 10% експортується. «Вітчизняний аграрний сектор дуже швидко розвивається і поглинає усе, — говорять у відділі збуту. — Ми не відмовляємося від закордонних замовлень. Але, відверто кажучи, не робимо поки що для цього надзусиль».

Із клієнтами компанія намагається будувати довгострокові партнерські відносини, зробити так, щоб обладнання працювало десятки років з високою якістю. Серед замовників — і дрібні фермери, і агрохолдинги. На підприємстві вважають, що через три роки ринок елеваторного обладнання насититься великими елеваторами по 70 000–100 000 т. Далі виробники почнуть випускати менші — до 20 000 т для фермерів, які обробляють близько 2000 га і зможуть зберегти власне зерно та надати послуги сусідам. «Агрохолдингів і фермерів буде 50:50, — прогнозує Кудрик. — Але фермери дещо укрупняться: бо тим, у кого 50–100 гектарів, важко. Успішні фермери будуть ті, в кого від 350 гектарів». Стосунки з фермерами й агрохолдингами доводиться вибудовувати по-різному. В агрохолдингу багато центрів для прийняття рішень, перемовини тривають довго, але ж і замовлення на суттєві суми. Робота з малими та середніми фермерами нерідко вимагає індивідуального підходу і виготовлення несерійних виробів, хоча і здорожчує обладнання. «Це і є особливий підхід до кожного. Якщо обсяг обладнання росте, значить, шлях правильний, і підхід правильний», — робить висновок Кудрик. У багатьох вітчизняних аграріїв викликає найбільшу довіру до виробів лубенчан саме той факт, що український завод працює з прицілом на Європу, а відтак, якості його продукції можна довіряти. Зарубіжні компанії знають продукцію заводу по виставках Agriteсhniсa в Ганновері й теж досить охоче стають його клієнтами, бо за менші гроші купують обладнання європейської якості.

Найближчі цілі

У найближчі три роки підприємство планує збільшити обсяг виробництва на 75%. Аби цього досягти, не знадобляться ані інвестиції у виробництво, ані розширення цехів. «Результату досягнемо лише завдяки навчанню персоналу», — впевнений Кудрик. Бізнесмен багато подорожує і в кожній країні, де буває, вивчає досвід передових компаній. Його надихає досвід канадців, які інвестують не стільки у обладнання чи інновації, як у персонал. Взявши кращі практики за приклад, за останні два роки на заводі в 10 разів збільшили час на навчання персоналу. Щоб привести на підприємство молоді кадри, побудували будинок на 12 квартир і закінчують реконструкцію іншої будівлі, де зможуть жити ще 45 сімей конструкторів, технологів, інженерів.

Така мотивація спрацьовує дуже ефективно, непрямі інвестиції позитивно впливають на підбір персоналу. На підприємстві розповідають про комплекс систем мотивації, про які знає кожен працівник, адже це впливає на розмір його заробітку. Наприклад, грошові винагороди передбачені за перевиконання виробничого плану, за ідею впровадження виробничих процесів або скорочення виробничих затрат чи людських ресурсів. Ці системи стимулюють працівника, роблять його досконалішим і розвинутішим, а підприємство — успішнішим. «Ми знаємо, що у складну мить життя керівництво допоможе. У свою чергу Володимир Степанович може покластися на кожного з нас і знає, що його не підведуть», — кажуть заводчани. Топ-менеджери, яких Кудрик підбирав тривалий час, розділяють його ідеологію. Цих кількох людей він називає центром вироблення стратегій і прийняття рішень, з яким у бізнесмена міцна спайка.

Останні роки на заводі просувають концепцію ощадливого виробництва, яка ще в 1950-х роках була успішно впроваджена на японському підприємстві Toyota і заснована на прагненні до усунення всіх видів втрат. У її основі — залучення у процес оптимізації бізнесу кожного співробітника і максимальна орієнтація на споживача. У кінцевому результаті такий підхід до менеджменту забезпечує довготривалу конкуренто-спроможність без істотних капіталовкладень. Ощадливому виробництву вчаться не лише робітники, а й топ-менеджери, і власник підприємства. «Головна наша ціль — щоб кожен співробітник реалізував себе, добре заробляв і був щасливий, — каже Кудрик. — Тоді підприємство дуже швидко розвивається і стає непереможним. Цим шляхом ми зараз ідемо».

Дев’ять тез Володимира Кудрика

Про власні помилки: «Був період, коли я думав, що бізнес буде рухатися сам по собі та не приділяв йому достатньо уваги. Потім пожалкував про це. Бізнес — як дитина: хочеш, щоб вона виросла успішною, приділяй їй увагу, спілкуйся, виховуй».

Про чужі помилки: «Я бачив, як падають великі компанії за кордоном і в Україні через людську гординю. Якщо люди, досягнувши великих успіхів, поводяться так, наче сидять на вершині Олімпу, то вони втрачають відчуття ринку, зв’язок з ним. Це їх і знищує».

Про успіх компанії: «Одна з головних складових успіху «ЛУБНИМАШ» полягає у вмінні делегувати повноваження топ-менеджерам — директору, комерційному та фінансовому директорам. Я навчився довіряти їм, а вони, отримавши повноваження, ростуть. Бо людина зростає, коли вона не в комфорті, коли є труднощі, перешкоди, коли вона вирішує великі завдання».

Про системність: «Система характеризується не помилкою, а реакцією на неї. Це один з лозунгів нашої компанії. Помиляються всі, може щось зламатися чи статися непередбачуване, головне — хто як себе поводить у такій ситуації. Одні шукають крайніх. Інші — роблять висновки та йдуть далі».

Про якості лідера: «Лідера неможливо виховати. Людина такою має народитися, тоді бути лідером — її життєве призначення».

Про якості бізнесмена: «Можна людину навчити займатися підприємництвом, розвинути, але головне — вона повинна такою народитися. Із задатками бізнесменів народжується близько 5% людей, вони мають інтуїцію, ділове мислення, внутрішнє бажання бути лідером».

Про потенціал людини: «Під час поїздок із заводчанами на навчання я і навчаюся, і спостерігаю за іншими. Якщо бачу тих, кому це цікаво, починаю просувати. Бо люди, які люблять свою справу, досягають найбільшого успіху. А я таким чином намагаюся оточувати себе небайдужими людьми. А коли в людини холодна кров — її не зміниш».

Про бізнес-цілі: «Ще не всі цілі досягнуті. Головне — не втратити жаги до роботи. Я не розумію, що таке пенсія або відпочинок. Якщо ти таким народився — це твій шлях, пройди його до кінця».

Про життєві цілі: «Мій життєвий проект — це виховання молоді. Колись я мріяв вступити до педагогічного університету і викладати студентам історію та географію. Моя сестра мріяла стати журналістом. Але в історії нашої родини дуже важкий бекграунд: батьки з Львівщини. Я народився на Колимі в Магаданській області. І батько нам з сестрою казав, що ми вибрали професії, куди нас не візьмуть. І куди б ми не поїхали по країні — буде особлива помітка. Він порадив: «Обирайте технічні професії й досягнете». Я рухався своїм шляхом, але все одно сталося по-моєму, бо зараз багато займаюся вихованням молоді на підприємстві, спілкуюся з працівниками старшого віку. І батько, який був активним членом Організації українських націоналістів, дожив до вільної України. Все одно у кінцевому результаті сталося по-нашому».

Текст: Лариса Степанушко     Фото: Олександр Ларичкін

Отримуйте щоранку на пошту свіжі новини та найцікавіше чтиво!



Читайте також

Вас зацікавить