Впровадження переробки на фермі може принести 40% рентабельності й більше

Коли брати Сергій та Валерій Парубочі – директор фармзаводу і дипломат – вирішили заснувати фермерське господарство «Парубоче», то організувати там переробку сировини планували з самого початку. Саме такий підхід дає змогу розвивати ферму, впевнені вони. За основу бізнес‑моделі брати взяли практику європейських країн, де більшість фермерів середнього формату намагаються створювати локальні продукти, які продають місцевим жителям у власних магазинах чи на ярмарках. До того ж така схема дає можливість контролювати якість сировини, підкреслює Валерій Парубочий, який очолив господарство. І наводить красномовний приклад з історії переробки вовни у Великобританії. Ще півтора століття тому країна спеціалізувалася на переробці сировини з Португалії. Налагодження повного циклу виробництва дозволило відслідковувати якість на усіх етапах, і сьогодні англійська вовна – одна з найдорожчих у світі.

Вивчивши досвід невеликих господарств із власними переробними цехами та кращі технології, брати адаптували їх під своє виробництво. Спочатку запрацювала ферма, переробку запустили через два роки, інвестувавши в неї майже 300 000 євро, які мають окупитися через сім років. Скористатися кредитом не ризикнули, бо при створенні переробки на фермі важко спрогнозувати, як споживач сприйме продукт, передбачити ризики та рентабельність. Відтак кредитуватися під такий проект досить небезпечно, вважає Валерій Парубочий.

Дослідивши ринок, вибрали стратегію виробництва цільномолочних продуктів, які випускають під ТМ «Своє». «Ми не виробляємо тверді сири – не заморожуємо гроші. Пішли в обігові продукти, оскільки сьогодні фермер дуже незахищений», – пояснює директор фермерського господарства. Фермер, який замислюється над організацією переробки, може розраховувати на 40% рентабельності або й більше, залежно від вибору локального продукту, географічного розташування тощо. Наприклад, на твердому сирі можна заробляти більше, ніж на обігових продуктах, бо він не потребує дорогої упаковки, логістичних витрат, довго зберігається. Тому, починаючи бізнес, треба відштовхувати‑ ся від потреб споживача і розміру його гаманця.

Виробництво під контролем

Організацію ферми брати почали шість років тому. На виділеній під фермерство земельній ділянці у селі Вороньків Бориспільського району Київщини збудували корівник, закупили поголів’я, налагодили виробництво молока. Зараз на фермі утримують 140 корів, з яких 110 – дійні. Уся худоба розміщується під одним дахом і поділена на технологічні групи: роздій, високопродуктивні, низькопродуктивні, сухостій і пологове відділення. Хоча на фермі діє прив’язна система утримання, за будь‑якої нагоди худобу тримають на вигульних майданчиках. Стійла обладнані гумовими матами, для підстилки використовують солому зі своїх полів, а для новотільних корів мають спеціальні пасовищні мати. Фермери планують вирощувати нетелей, уже закуповують сперму в американській компанії для штучного запліднення.

Обробляючи орендовані 200 га землі, брати мають на корм худобі кукурудзу, сорго під силос, люцерновий сінаж, жито. Хоч ферма не сертифікована як органічна, господарі дотримуються основних правил органічного виробництва: використовують органічні добрива, телят молочного періоду випоюють незбираним молоком, годують гранулами, які виробляють зі своїх компонентів, а у раціон дорослих тварин не додають домішок до кормів.

Видоєне молоко одразу потрапляє до молокопроводу, охолоджується і заливається у танк‑охолоджувач, звідти підземним молокопроводом потрапляє до переробного цеху, розташованого за кілька десятків метрів від корівника. Щодоби це близько 2000 кг молока вищого ґатунку. Для переробного цеху закупили обладнання фірми Plevnik зі Словенії – одне з найпопулярніших серед фермерів Швеції, Швейцарії та Італії, бо виготовлене воно з сертифікованої нержавіючої сталі, що зберігає якість продукту. У власній лабораторії проводять аналіз вхідної сировини й готової продукції.

Аби забезпечити високу якість, молоко на переробку використовують виключно незбиране і тільки власного виробництва. А для виготовлення молочної продукції вибрали закваски та сичужні ферменти, не використовують жодних стабілізаторів, замінників білка, пальмової олії, консервантів, підсилювачів смаку. Загалом переробку організували з урахуванням того, що згодом доведеться перейти на систему контролю безпеки та якості харчових продуктів HACCP. Загалом у штаті фермерського господарства працює 25 осіб.

Аби знати, що відбувається на кожній із ланок, керівнику довелося опанувати кілька нових спеціальностей, далеких від фінансів та економіки, які він освоював у вишах.

Стратегія реалізації

Господарство випускає молоко та кефір, йогурти та масло, сметану, кисломолочні та молоді сири, які реалізує під брендом «Своє» у Київському регіоні через мережі «МегаМаркет» і Good Wine, магазини фермерської продукції, власний магазин. Розширювати географію продажу не планують, бо для збільшення виробництва власної сировини потрібні серйозні інвестиції – у приміщення, худобу, персонал, логістику. Тому новим замовникам здебільшого відмовляють. За словами директора господарства, зараз склалася така економічна кон’юнктура, коли багато фермерів розвиваються на ресурсі, який мають, придумують нові шляхи доданої вартості, економії, диверсифікації бізнесу.

Зробити вибір

Валерій Парубочий наголошує: якісний фермерський продукт – недооцінений, реалізовувати його у два‑три рази дорожче за іншу молочку на ринку нереально. Фермерська молочна продукція значно вища в собівартості, ніж продукція великих молочних заводів, тому що на 100% зроблена з молока за технологіями, які передбачають мінімум обробок і втручання у саму структуру продукту. Локальний виробник використовує лише закваски і сичужні ферменти, завдяки яким відбувається сквашування молока чи згортання білка. У той же час молочна продукція промислового виробника виготовляється із сировини різної якості, з додаванням сухого молока, консервантів, стабілізаторів та інших речовин. «Це два різні сегменти молочного ринку з різною рентабельністю та культурою собівартості», – каже бізнесмен.

ТЕКСТ: ЛАРИСА СТЕПАНУШКО