Чому індустріальні парки стають стратегічним фундаментом для українських агрохолдингів

СЕО групи компаній «Індустріальні парки України»  Валерій Кирилко

Сьогодні створення індустріального парку для великого агрохолдингу — це не просто данина моді, а стратегічна інвестиція з горизонтом планування у середньому на десять–п’ятнадцять років. У жорстких реаліях повномасштабної війни, коли щоденне виживанЙня часто стає пріоритетом, такий тривалий горизонт планування багатьом здається фантастичним. Проте саме поступовий і незворотний перехід агрохолдингів від застарілої сировинної схеми до моделі глибокої переробки штовхає великих гравців ринку до реалізації власних масштабних проєктів у форматі агроіндустріальних парків. Цей тренд не є випадковим: він підкріплюється стимулюючою політикою держави та законодавчими ініціативами у Верховній Раді. На владному рівні нарешті роблять реальні кроки для того, аби Україна перетворилася з експортера дешевої сировини на активного промислового переробника, який створює та залишає всередині країни товари із високою доданою вартістю.

Економічна вигода від розміщення виробничих потужностей у межах індустріального парку для агрохолдингу є абсолютно незаперечною. Це передусім можливість отримати звільнення від податку на прибуток терміном на десять років та право на закупівлю дороговартісного іноземного обладнання без сплати ввізного податку на додану вартість та мита. Для великого бізнесу це не просто приємний бонус, а реальний інструмент оптимізації податкового навантаження та потужний важіль для розвитку власного капіталу. Якщо уважно проаналізувати чинний реєстр, стає очевидним, що агронапрямок у індустріальних парках розвивається найактивніше — позначка «агро» присутня у концепції майже кожного другого об’єкта.

У сучасній практиці виділяють два основні типи індустріальних парків: універсальні та спеціалізовані. Логіка створення спеціалізованого об’єкта зазвичай працює «від зворотного». Великий агрохолдинг приходить із чітким запитом: «Я хочу побудувати тут потужний завод із переробки кукурудзи або сучасний олієекстракційний завод, тому що це відповідає моїм виробничим потребам». Таким чином, саме якірний інвестор диктує ключовий напрямок розвитку всього індустріального парку. Якщо такий завод уже стоїть і успішно функціонує адміністрація, зазвичай, намагається притримуватися обраної спеціалізації. Проте ринок часто вносить свої корективи. Трапляються випадки, коли якірне підприємство працює, а решту території заповнити не вдається, і близько п’ятнадцяти гектарів землі просто «гуляють» без діла. У таких ситуаціях ініціатори змушені ставати гнучкими: якщо приходить виробник металоконструкцій, його запускають на територію суто з комерційних міркувань. На практиці немає такої жорсткої дискримінації, щоб не пускати підприємство іншого профілю лише через те, що парк офіційно вважається аграрним.

Проте варто застерегти: якщо у вас немає готового якірного підприємства ще на етапі розробки концепції, не варто штучно створювати складну спеціалізацію. Це лише відсікатиме потенційних резидентів, які могли б зайти на ваш майданчик. Мультифункціональний індустріальний парк на старті – це стратегічно правильний вибір для майбутнього розвитку. Іноді такий парк може мати певні обмеження в рамках загального напрямку. Наприклад, територіальна громада може виставити умову: «Ми не хочемо бачити у себе брудну хімічну промисловість або важку металообробку». Тоді внутрішня політика пошуку учасників буде відсікати такі запити, оскільки позиція громади є принциповою.

Окремим критичним питанням є розбудова логістики для вирішення проблеми «вузького горла» в агроекспорті. Створення сухих портів зі статусом індустріальних парків має величезний потенціал, хоча тут є певна юридична колізія. Політика Міністерства економіки спрямована на те, що індустріальний парк –  це насамперед про промислову переробку, а не просто про складування. Тому суто логістична складова у таких парках часто відноситься до категорії «інших суб’єктів», які не мають права на ті самі податкові преференції, що й виробники.

Проте у грамотно проектованому агропарку логістика завжди закладається як невід’ємна сервісна складова. Встановлення елеватора та підведення власної залізничної гілки є розповсюдженою практикою, хоча з точки зору закону елеватор –  це склад, а не переробне підприємство. Сенс у створенні таких вузлів очевидний: по-перше, ініціатор суттєво економить на підготовці ділянки, адже держава може надати до 150 мільйонів гривень безкоштовної допомоги на розбудову інфраструктури –  доріг, комунікацій та залізничних шляхів. По-друге, розвинений індустріальний парк зі своїми складами та сухими портами робить агрохолдинг логістично незалежним. Але важливо пам’ятати про закон: на території не може бути 100% логістики – там обов’язково мають працювати принаймні два переробні заводи.

Поточний 2026 рік багато експертів називають часом переходу від кількості до якості. Насправді цей процес розпочався ще у 2025 році, коли після масових реєстрацій заводи почали відкриватися один за одним. Сьогодні головним критерієм «якісного» індустріального парку є передусім наявність готових комунікацій. Якщо до ділянки не підведено мережі, на неї ніхто навіть не подивиться. Поки цієї бази не буде, об’єкт не зможе розвиватися взагалі. Вже потім інвестори починають оцінювати наявність трудових ресурсів, транспортну доступність чи екологічність. Особливо гостро стоїть питання енергетики: власна генерація стала обов’язковою складовою цієї бази, адже без надійної електрики жодне сучасне виробництво не запуститься. Мати свій енерговузол – це сьогодні критичний плюс.

Щодо додаткового сервісу для резидентів, то поки що на цьому ринку панує певний аскетизм. На пальцях однієї руки можна перерахувати компанії, які реально заморочуються над екосистемою –  як-от у Львові та Вінниці, або проєкти у Білій Церкві та Тернопільській області. Більшість ініціаторів про це не думає не тому, що не хоче, а тому, що бізнесу зараз це не критично. Учасникам важливо запустити обладнання, отримати пільги та почати виробляти продукт. На етапі анкетування потенційних клієнтів резиденти зазвичай просять базові речі: розвозку для персоналу, хостел для зміни, яка закінчила роботу, або якісну їдальню. Питання про виставкові зали чи конференц-холи виникають вже тоді, коли індустріальний парк повністю розкрутився і став живим організмом.

Проте існує й інша сторона медалі – так звана  інформаційна глухота. Одна з головних проблем багатьох українських індустріальних парків – це неможливість залучення нових учасників через відсутність маркетингу. Із 118 офіційно зареєстрованих об’єктів власні сайти мають лише 10%. Це справжня біда: як інвестор має дізнатися про парк, якщо у нього немає навіть сторінки в інтернеті? Багато хто з ініціаторів, особливо громади, діють за принципом: «ми зареєстрували парк, тепер сідаємо і чекаємо, коли до нас хтось прийде». Але під лежачий камінь вода не втече. Ми щотижня отримуємо дзвінки від потенційних учасників і змушені буквально «вручну» розподіляти їх та радити, до кого звернутися. Окрім того, побудувати мережі «в полі» коштує від 100 до 500 мільйонів гривень, і ці інвестиції не мають прямої фінансової віддачі, що часто зупиняє розвиток на самому старті.

Для нас показником справжнього успіху є не кількість зареєстрованих юридичних осіб, а заповненість індустріального парку на 100%. Це найбільш зрозумілий та об’єктивний критерій. Обсяг сплачених податків –  це, швидше за все, внутрішня історія резидентів, яка навіть не завжди відображається у звітності для Міністерства економіки. Важливим елементом успіху є також синергія з громадами. За сім років діяльності та понад сотню проведених презентацій ми бачили супротив лише у трьох випадках, і всі вони були пов’язані виключно з корупційними схемами. В іншому ж 98% випадків громади завжди йдуть назустріч, бо цифри говорять самі за себе: порожня ділянка не приносить нічого, а індустріальний парк на 10 гектарів через сім років може генерувати 12 мільйонів гривень ПДФО на рік. Одне робоче місце всередині парку створює від двох до чотирьох додаткових вакансій у суміжних сферах –  від СТО та хостелів до ресторанів. Коли земля починає реально «працювати», приносячи в бюджет у десятки разів більше грошей після переведення з сільськогосподарського призначення у промислове, будь-який супротив зникає, поступаючись місцем конструктивній співпраці.