Новини    23 червня 2018 17:28

Як завдяки переробці індичого м’яса диверсифікувати бізнес-ризики


Зайнятися переробкою індичого м’яса на тушонку та паштети директора фермерського господарства «Збінський» Павла Збінського підштовхнули події 2014 року. У період загострення політичної ситуації у країні продаж охолодженого м’яса, на якому заробляв фермер, практично припинився, і господар змушений був замислитися над тим, що робити далі. Життя саме підказало шлях: друзі, які люблять подорожувати, попросили його виготовити 30 банок тушонки. Перша партія припала до смаку, і завдяки сарафанному радіо замовлення на тушонку, а згодом і паштети почали надходити регулярно. Сім’ї Збінських не довелося витрачатися на просування товару, бо головними споживачами продукції в банках стали покупці охолодженого м’яса, їх друзі та колеги, які формують спільні замовлення. Відтоді Збінські щороку реалізують близько 5000 банок переробленої індичатини. І хоча це значно менше, ніж замовляють, нарощувати обсяги виробник не планує, більше того – лімітує продаж паштетів в одні руки. Збінський переконаний, що страви, поставлені на потік, втратять індивідуальність та домашній смак. «Цього я не можу собі дозволити», – підкреслює господар.

Базові цифри

Щороку на фермі вирощують 10 т м’яса, 25% підлягає плановій переробці, решта продається в охолодженому вигляді. Загалом господар, який крім індичої ферми має пасіку з 20 вуликів і вирощує лохину на 0,5 га, задоволений рентабельністю господарства, що сягає 40%. «Це чудовий результат, – запевняє Збінський. – Гнатися за прибутками я не збираюся, краще зроблю споживачеві більш оптимізовану ціну». За чотири роки у переробку господар поступово інвестував близько $5000, які вже окупилися. Надалі ефективність господарства планує підвищувати завдяки покращенню умов утримання птиці, якості кормів та м’яса.

Життя у пташнику

Мати власну ферму Збінський мріяв ще з дитинства, хоча виріс у місті. Коли з’явилися діти, вирішили з дружиною придбати земельну ділянку у селі Костовці Житомирської області, аби на дачі вирощувати городину та годувати сім’ю екологічно чистою їжею. Родина експериментувала з вирощуванням свиней і курей, розвели бджіл, для яких господар сіяв гречку, яку не обробляв хімікатами.

Розпочати власну справу підштовхнула криза 2008-2009 років, саме тоді зародилася ідея індичого господарства. В Україні це не надто розповсюджений сільський бізнес, бо індиків вважають досить примхливими птахами, яких утримувати занадто клопітно, а тому й невигідно. Але фермер наводить свої аргументи: чим складніше виробництво, тим менша конкуренція. На одній п’ятимісячній індичці заробляють 350-400 гривень. До того ж індичка – птиця, яку можна споживати людям усіх релігій, що дає широкі можливості для її реалізації.

З перших 40 індичат, придбаних у господарстві Харківської області, виростили 39 індиків по 20 кг кожен. Більшість тушок розпродали друзям і закупили 150 голів птиці. Оскільки коштів не було, виробництво нарощували поступово, реінвестуючи доходи. Завдяки репутації надійного виробника якісної продукції Збінський міг брати у постійних покупців авансовий платіж під вирощування птиці. На ці кошти закуповував корми, поступово збудував технологічні приміщення, забійний цех, придбав інвентар та обладнання.

Зараз Збінський на посадку купує близько 1000 добових індичат німецької компанії «Карцфен». Половину з них реалізують у місячному віці, решту утримують до п’яти‑шести місяців. До посадки пташенят готуються дуже ретельно: дезінфікують приміщення пінними препаратами, хоча найкращою профілактикою господар вважає сонячні промені, повітря й піврічний санрозрив. Перед заселенням приміщення прогрівають, а підлогу вкривають тирсою, проводять аерозольну дезінфекцію. Індичат розсаджують по секторах, по 250 голів у кожному, аби їм було просторо і комфортно. Найвідповідальніший період у вирощуванні – перший місяць, оскільки індичата потребують спеціального корму, підтримання температури не менше 36°C, проведення вакцинації. Для індиків, які вже обросли пір’ям, температура у приміщенні повинна становити не менше 15°C. Дорослі самці та самиці живуть в окремих приміщеннях, бо, коли в особин чоловічої статі настає шлюбний період, вони, маючи удвічі більшу вагу, ніж у партнерки, здатні її травмувати. Збінський довів кількість одночасного утримання індиків до 500 голів і вважає, що для його ферми це оптимальна кількість птиці і щодо біобезпеки в господарстві, і щодо бажаних заробітків. «Рости вшир не збираюся, бо потрібно мати час, аби жити і отримувати задоволення від життя, – каже господар. – Лише покращуватиму якість: умови утримання індиків, харчування, якість молодняка. У цьому нам є куди розвиватися».

Корми під контролем

Корми для птиці виготовляють самі. Зерно Збінський купує в серпні у місцевих фермерів. «Раніше я купував готовий комбікорм. Згодом зрозумів, що його якість бажає кращого», – пояснює фермер. Тепер перевіряє в лабораторії усі складові майбутнього комбікорму. Обурюється тим, що у лабораторії у нього не раз запитували, які результати потрібно «намалювати», сприймаючи за фермера, якому треба продати збіжжя. «У цьому і криється суть! – додає він. – А я маю знати, що купую». Із відібраного зерна на комбікормовому заводі Збінському за його ж рецептурами виготовляють корм за давальницькою схемою. Таким чином господар контролює всі етапи виробництва – якість зерна, дозування складових корму, ефективність змішування тощо. Результати не забарилися: правильна годівля відобразилася на вазі птиці, крім того, такий підхід дозволяє заощаджувати на ветпрепаратах, оскільки індики мають досить високий імунний статус. Щодня кожен з півтисячі птахів з’їдає по 400 г корму, п’ятимісячні самки важать близько 10 кг, а самці набирають вагу до 20 кг.

На самоокупність пташине господарство вийшло за п’ять років. Фермер підрахував, що знадобилося б удвічі менше часу, якби він одразу вклав близько $50 000 у закупівлю 500 голів молодняка, необхідне обладнання, будівництво пташників і забійного цеху. З іншого боку, саме поступовий розвиток дозволив розвиватися без залучення кредитів, реінвестуючи у розвиток та розширення. До того ж спрощене оподаткування та відсутність найманих працівників полегшують податковий тягар підприємства; статус сімейного бізнесу дає максимальну мотивованість усіх, а робота без посередників і практично без залучення найманої праці дає щонайменше 30% доданої  вартості.

ТЕКСТ: ЛАРИСА СТЕПАНУШКО  ФОТО З ВЛАСНОГО АРХІВУ ПАВЛА ЗБІНСЬКОГО

Читайте також

Ще немає новин у цій стрічці ...