Після ознайомлення з новинами на сторінці Комітету земельної та аграрної політики Верховної Ради у Facebook, не можу втриматись від коментарів. Ось уже два роки ми пояснюємо європейським партнерам, що усвідомили помилки, допущені Україною при експорті цукру в 2022-23 роках. Ми не лише говоримо, а й підкріплюємо це конкретними кроками, урядовими постановами – з 2025 року в Україні діє внутрішнє ліцензування експорту в ЄС та розподіл квоти. Ці кроки стали результатом серйозного діалогу всередині галузі, коли всі стейкхолдери нарешті погодились – ми маємо дивитись стратегічно і розуміти, що від швидкої інтеграції цукрової галузі України в європейської системи торгівлі цукром виграють усі. А така інтеграція можлива, коли ми розуміємо , як працює європейська система і не намагаємось її «хакнути»….
Тож коли Комітет земельної та аграрної політики Верховної Ради вважає, що запропоновані цукровою галуззю підходи до розподілу квоти і ліцензування експорту в ЄС порушують права агровиробників, бо останні не можуть напряму експортувати цукор, чи задумався хтось з шановних депутатів – а як це відповідає практиці ЄС? Чи взагалі фермери в Європі беруть участь у торгівлі цукром?
Відповідь – ні. Фермери вирощують буряк, а переробники займаються виробництвом цукру та його продажем, вкладаючи кошти в ефективність переробки, інфраструктуру, якість продукції, зберігання і логістику. Усі займаються своєю справою, і це дає результат, який ми бачимо.
Що ж тепер хочемо зробити ми, українці? Повернути систему, коли експортувати цукор в ЄС могла будь-яка компанія, яка сьогодні торгує цементом, а завтра цукром і абсолютно не замислюється над наслідками того, що вони продають по демпінговій ціні? Хіба ми не пройшли через це в 2022-23 рр, хіба не побачили наслідки?
Чи розподілити квоту між фермерами, які вирощують буряк? У нас в країні понад 700 таких господарств. Розподілимо квоту між усіма? Кожен отримає по 140 тон квоти і повезе в Європу?
А коли ціна на цукор піде вниз (вона, до речі, і так вже нижче собівартості), хтось може гарантувати, що фермери продовжать сіяти буряк, а не переключаться на соняшник або ріпак (що зараз і відбувається)? Хто тоді забезпечить країну цукром?
Чи може все ж у цьому питання країна має розраховувати на виробників цукру, які навіть у найскладніші часи змогли втримати галузь, інвестувати туди колосальні кошти – в логістику, інфраструктуру, якість, які сьогодні дозволяють виробляти цукор єропейської якості?
Коли читаєш обґрунтування рішення Комітету, написане ШІ, навіть не знаєш як реагувати… «Можливість прямого експорту» забезпечить «розширення посівних площ». А хтось поставив питання – наскільки нам це розширення потрібне? Чи будуть потужності, на яких буряк можна буде переробити? Куди потім везти вироблений цукор, бо власне споживання з 2022 року скоротилось на 300 тис тон, і поки нема тенденцій до відновлення.
І так по кожному пункту – можна поставити десяток логічних питань, тільки, на жаль, нема кому… Профільну асоціацію до розмови не запросили…
Наразі Європа потерпає від низьких цін на цукор, як і Україна. І пропозиція українських цукровиків продовжити розподіл квоти і ліцензування експорту – це не від бажання отримати можливість продати цукор дорого. Це тому, що галузь хоче продемонструвати європейським колегам сталість підходів і розуміння процесів. Особливо усвідомлюючи, що європейська сторона в будь-який момент може застосувати механізм екстреного гальмування, і взагалі зупинити український експорт…
Багато можу ще написати, але краще згадаю практику ЄС, де важливі питання роботи галузі вирішуються в діалозі, і це зафіксовано у відповідних регуляціях. Аграрні асоціації – повноправні учасники політичного процесу, а не сторонні спостерігачі.
Чи не час нам переймати не лише обмеження ЄС, а й прогресивні практики, які дозволяють європейському агросектору почуватися впевнено та планувати свої інвестиції на роки вперед?
