Менше сировини, більше переробки: як «Зроблено в Україні» змінює аграрну економіку

Розмова з Дмитром Кисилевським про промислову політику, індустріальні парки та економіку доданої вартості

Частка переробної промисловості в українській економіці сьогодні становить лише 8,5%. Для порівняння, у країнах, що входять до ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку) нормою вважається рівень близько 20%. Саме в цій різниці (між тим, що є, і тим, що могло б бути) зараз і формується ключова економічна інтрига для аграрної України.

Під час війни агросектор почав швидко змінювати логіку розвитку. Поряд із зерном з’являються біодизель і біоетанол, глибока переробка сої та ріпаку, промислові коноплі, біоклей із гороху. Навколо цих проєктів виростають нові виробничі ланцюги, а індустріальні парки з інструменту «на папері» перетворюються на реальні точки запуску заводів і залучення інвестицій.

Про те, чому переробка стала прагматичною відповіддю на логістичні ризики, як держава вимірює ефективність промислової політики, які інструменти працюють для малого бізнесу й великих інвесторів, і чому саме індустріальні парки сьогодні відіграють ключову роль у трансформації аграрної економіки, ми говоримо з Дмитром Кисилевським, заступником голови Комітету Верховної Ради з питань економічного розвитку та координатором політики «Зроблено в Україні».

 

Пане Дмитре, якщо говорити про «Зроблено в Україні» як про політику з чіткими KPI: як ви оцінюєте те, що вже зроблено, що планується на найближчий рік, і за якими параметрами ви особисто визначаєте ефективність цієї програми? Які очікування ви в неї вкладаєте, і які головні перешкоди на шляху до цих результатів?

 

«Зроблено в Україні» — це політика розвитку українських виробників. Її мета проста: створити умови, за яких в Україні буде вигідно виробляти, вигідно інвестувати у виробництво і вигідно експортувати товари з більшою доданою вартістю. Тобто ми поступово маємо відходити від сировинної моделі й ставати економікою більш складною, більш технологічною.

Цим пояснюється і структура програм, які входять у «Зроблено в Україні». Є інструменти, спрямовані на розвиток внутрішнього виробництва, є інструменти для стимулювання інвестицій, є програми, які підштовхують до несировинного експорту. Але якщо говорити про головний, базовий показник, то для мене це — структура економіки.

Станом на 2025 рік частка переробної промисловості в структурі економіки була на рівні 8,5%. ОЕСР — це «клуб заможних країн», визначає нормальним рівень 20%, і в їхньому розумінні нормальна економіка — та, де переробна промисловість займає п’яту частину. У нас у 2021 році було близько 10%, у перший рік повномасштабного вторгнення ми провалилися до 7,5%, і зараз відновлювально зросли до 8,5%. Але це все одно дуже далеко від того, що вважається нормою.

Тому, якщо говорити чесно, за рік чи за два цю мету не досягнути. Але в перспективі 10, можливо 15 років, мені здається, це реалістично. Підстави для цього в Україні є.

Водночас у короткому горизонті, річному, теж є речі, які можна вимірювати. За 2025 рік внесок програм, що входять у «Зроблено в Україні», в економічне зростання оцінюється в 0,95 відсоткового пункта із загального зростання ВВП 2,2% за оцінками Міністерства економіки. Тобто фактично біля одного відсотка зростання забезпечили саме ці програми.

Можна дивитися й через податки. Переробна промисловість у 2025 році має найвищий податковий внесок у зведений бюджет, трохи менше 18%. І при цьому найбільше зростання в абсолютних цифрах серед усіх секторів економіки рік до року: за 2025 рік це плюс 70,2 мільярдів гривень податків порівняно з попереднім роком. Тобто навіть у короткому, «однорічному» режимі планування ми бачимо важливий економічний ефект. А стратегічно рухаємося до того, щоб рівень складності економіки зростав,  і це прямо відображатиметься у частці переробної промисловості.

 

Нещодавно з власником одного агрохолдингу ми  говорили про те, що під час війни з’являється велика кількість нових проєктів у переробці: біодизель, біоетанол, крохмаль, інші технологічні напрямки. Але країна у складній ситуації, ресурси обмежені, з людьми непросто, горизонт планування короткий. На вашу думку, що сьогодні мотивує бізнес вкладати інвестиції в такі складні проєкти, ще й у такій кількості?

 

Я думаю, тут працює кілька речей одночасно. Перша – відчуття ризику втратити врожай. Ризику, що експорт може бути заблокований або суттєво ускладнений. Ми вже побачили, що сировинну логістику нам блокують із різних боків і з різною мотивацією. Росіяни роблять це на морі, а наші західні сусіди періодично створюють проблеми на суші, в автомобільних та залізничних перевезеннях.

Коли людина, яка має справу з агросектором, бачить, як хтось висипає на землю зерно, це викликає праведний гнів. Ти його виростив, ти його під обстрілами зібрав, ти його транспортував, розв’язував купу задач, а потім хтось вирішує, що це можна зіпсувати або знищити. І коли бізнес розуміє, що наш шлях до Євросоюзу ще не раз супроводжуватиметься такими ситуаціями, він починає шукати спосіб зменшити ризики.

Переробка в цьому сенсі є дуже прагматичною відповіддю. По-перше, це можливість зберегти врожай, бо ти маєш не один, а два варіанти реалізації. Можна продати сировину, якщо працює експорт, але є і можливість продати продукцію переробки. По-друге, це більша вартість у меншому обсязі. Таку продукцію легше вивозити, і зазвичай менше проблем із логістикою та блокуваннями.

Друга причина, на мою думку, це певна зрілість бізнесу в агросекторі. Модель «посіяв, зібрав, продав» працює в короткому циклі. Переробка потребує довшого планування, більших інвестицій, іншої дисципліни управління. Але для багатьох підприємців це ще й професійний інтерес, бажання ускладнювати бізнес, будувати щось більше, ніж один сезон.

Я бачу в Україні велику категорію підприємців, які прагнуть більшого. Вони розширюють сфери, в яких працюють. Хтось переходить від рослинництва до тваринництва, бо це наступні переділи після зерна, корми можна виробляти і під це вибудовувати економіку. Хтось іде в садівництво. Хтось інвестує в переробку. І мені здається, що значна частина агропідприємців так чи інакше буде ускладнювати свої інвестиційні портфелі, тому що додана вартість і складність аграрного бізнесу, у правильному сенсі, далі зростатимуть.

Якщо говорити вже предметно, які сегменти агросектору, на вашу думку, сьогодні мають найбільший потенціал для переходу в переробку і створення доданої вартості? Які приклади проєктів ви бачили або супроводжували протягом минулого року, і що з цього виглядає найбільш показово?

Є класичний, уже хрестоматійний приклад, який добре всі знають, це історія становлення олієекстракційної галузі в Україні. У кінці 90-х – на початку 2000-х були запроваджені мита, і тоді трейдери та аграрії мали багато сумнівів. Але в певний момент почали будувати заводи, і в результаті Україна перетворилася з найбільшого у світі експортера насіння соняшника на найбільшого експортера соняшникової олії.

Це дуже показова історія. Виявилося, що ми вміємо будувати заводи, у нас достатньо інженерів, бізнес цей прибутковий. У виграші залишилися всі. Аграрії, які вирощують культуру. Аграрії, які побудували власну переробку. Ті, хто отримав можливість або продавати продукцію за кордон, або реалізовувати її всередині країни. І, що важливо, у виграші залишилася держава. Площі під соняшником не зменшилися, а паралельно з’явилася ціла промислова галузь із заводами, робочими місцями і податками.

Минулого року ми фактично спробували повторити цей шлях по сої та ріпаку. Тут можна дискутувати, наскільки коректно було робити це в межах одного сезону, можливо, логічніше було б закладати такі зміни з прицілом на наступний рік, щоб аграрії могли скоригувати свої посівні плани. Але, попри це, з точки зору обсягів переробки ефект проявився майже миттєво.

Вже у вересні ми побачили зростання переробки сої та ріпаку. У нас були наявні потужності, які до цього не були повністю завантажені. Завдяки цим рішенням вони запрацювали, а держава отримала додаткові надходження.

Ми оцінювали, що додаткові надходження до бюджету від цієї ініціативи становлять близько 9 мільярдів гривень у річному вимірі. Це кошти, які йдуть на фінансування оборони, адже всі податки, зібрані всередині країни, спрямовуються саме туди.

За даними профільних асоціацій, зараз у процесі будівництва перебуває ще близько 3 мільйонів тонн переробних потужностей саме по олійних культурах. Це означає, що попит на сою та ріпак буде стабільним і прогнозованим. Аграрії вже можуть планувати свої посіви, розуміючи, що ці правила гри діють і надалі.

Я переконаний, що за такого обсягу потужностей попит буде достатнім, щоб забезпечити маржинальний бізнес і тим, хто вирощує, і тим, хто переробляє, і тим, хто експортує готову продукцію. Я часто нагадую в таких дискусіях, що росіяни навчилися постачати в Євросоюз продукти переробки сої та ріпаку, тоді як ми тривалий час постачали туди сировину, яку вони вже переробляли у себе. Тут не потрібно вигадувати велосипед. Якщо є шанс обійти конкурентів і зайняти нішу, ним потрібно користуватися.

Які ще проєкти, окрім олійних культур, ви вважаєте показовими з точки зору переходу агросектору в переробку і створення нових галузей? Можливо, ті, що ще не масові, але мають довгостроковий потенціал.

Є кілька напрямів, які поки що не виглядають масштабними, але, на мою думку, мають дуже хороший потенціал. Перший із них — промислові коноплі. Після того як був ухвалений закон, який дещо дерегулював сферу поводження з цією культурою, в Україні одразу з’явилися кілька ініціатив із її відродження.

Я спеціально цікавився історією цього питання. В минулому столітті конопля і льон в Україні мали площі чи не більші, ніж пшениця. Це були традиційні культури для півночі країни, добре пристосовані до клімату і ґрунтів. У радянські роки і в перші десятиліття незалежності вони були незаслужено забуті, але зараз починають повертатися.

Мені приємно, що механізм індустріальних парків частково цьому посприяв. У Житомирській області є індустріальний парк «Ма’Рижани», який спеціалізується саме на переробці промислових конопель. Інвестори збудували перший етап переробки, з рослини у волокно. Завод був запущений минулого року і вже сформував попит. Якщо я не помиляюся, його потужності розраховані на переробку конопель із близько 3 тисяч гектарів посівів, тоді як цього року під культурою було приблизно 1 700 гектарів.

Інвестори зацікавлені залучати фермерів, які готові вирощувати цю культуру. Але в перший рік вони не змогли переконати аграріїв, що конопля буде затребуваною, тому були змушені самі зайти в аграрний бізнес. Вони орендували землю, придбали спеціалізовані комбайни для збирання конопель. Це окремий тип техніки, і виглядає це, до речі, досить видовищно, бо рослина може сягати трьох метрів заввишки.

Водночас це промислова, не наркотична конопля. Її навіть не охороняють, немає огорож, немає поліції, тому що будь-хто може переконатися, що вона придатна виключно для промислової переробки. І тепер, коли фермери навколо побачили, що є завод, є зрозумілий технологічний процес і стабільний попит, вони почали засівати власні площі. Власники комплексу допомагають із селекцією, технологією вирощування, консультують. Фактично ми бачимо, як побудова переробної потужності запускає відродження цілої аграрної галузі.

У міру зростання цього бізнесу зростатиме і попит на волокно, зокрема на експорт. А це означає додатковий попит на аграрну продукцію. Важливо й те, що всі наступні переділи переробки можна будувати в Україні. Після волокна йде пряжа, потім тканина, далі одяг. Або виробництво будівельних матеріалів. З конопель можна робити целюлозу і багато інших продуктів, які застосовуються в різних сферах.

Житомирська, Рівненська, Чернігівська, Сумська, Київська області, північ країни загалом, мають дуже хороші умови для цієї культури. Вона менш примхлива, ніж льон, який більш чутливий до погодних умов. Поки що конопля займає дуже невелику частку в структурі агровиробництва, але потенціал у неї, на мій погляд, справді великий.

Другий цікавий напрям, який теж пов’язаний з індустріальними парками, це біоклей. Один із великих виробників дерев’яних плит – Коростенський завод МДФ, інвестував у створення технології виробництва біоклею з гороху. Вони бачать ринок меблів і ринок деревної плити на основі екологічно чистого клею як окремий сегмент.

У цей проєкт уже інвестовано близько 40 мільйонів євро. Один завод працює в Житомирській області, другий будують у Закарпатті. Коли обидва заводи запрацюють на повну, їхній попит на горох становитиме близько одного мільйона тонн. Це майже вдвічі більше за нинішні обсяги виробництва гороху в Україні.

Фактично ці підприємства створюють новий ринок для фермерів. Поки що частину сировини, ймовірно, доведеться імпортувати, але для українських аграріїв це сильний сигнал. З’являється стабільний попит на нішеву культуру, і це ще один приклад того, як через індустріальні парки та інші інструменти підтримки промисловість формує попит у сільському господарстві.

Я переконаний, що такі проєкти з часом змінюватимуть структуру агровиробництва. Вони створюють нові ніші, підвищують складність економіки і поступово формують ту саму додану вартість, про яку ми говоримо на рівні стратегії.

Давайте детальніше зупинимося на інструментах підтримки, які, власне, й дозволяють таким проєктам запускатися. Індустріальні парки сьогодні звучать як один із ключових механізмів. Що вони реально дають бізнесу і чому цей формат виявився настільки затребуваним саме зараз?

Якщо дуже спростити, індустріальний парк можна порівняти з офісним центром, але для промислових підприємств. Це спеціально підготовлена земельна ділянка промислового призначення, на яку за рахунок держави, громади або приватного інвестора вже заведена базова інфраструктура. Йдеться про дороги, електрику, газ, воду, каналізацію, усе, що необхідно для запуску виробництва.

На цій території можна будувати промислові споруди або наявні готові приміщення. В деяких індустріальних парках є вільні площі, які можна одразу взяти в оренду або придбати. І, що важливо, на території парку діють податкові та митні стимули, які роблять запуск виробництва трохи вигіднішим з точки зору економіки проєкту.

Фактично індустріальні парки знімають для інвестора одразу кілька болючих питань. Перше, це земля. Вона вже має промислове призначення, кадастровий номер, сформовані ділянки потрібного розміру. 

Друге, це приєднання до мереж. В Україні це традиційно складна, довга і дорога історія. Індустріальний парк пропонує вже готову інфраструктуру. Є парки, які мають навіть спеціалізовані очисні споруди, що особливо важливо, наприклад, для харчових виробництв. У Тернополі є такий приклад, Західноукраїнський промисловий хаб, де ця інфраструктура одразу закладена.

Третій елемент, це будівлі. Особливо це актуально для малого та середнього бізнесу, який хоче займатися саме виробництвом, а не будівництвом цехів. В індустріальних парках можна орендувати приміщення потрібної площі і конфігурації. Це можуть бути як відремонтовані промислові будівлі радянського періоду, так і сучасні, енергоефективні об’єкти з необхідною висотою стель, підкрановими балками та іншими технічними параметрами.

Четверте, це економіка проєкту. Податкові та митні стимули не є якимись надзвичайними, але для підприємця, який рахує кожну гривню, вони мають значення. Вони роблять старт виробництва трохи простішим і прогнозованішим.

І п’ятий момент, який зараз набирає ваги, це сервіс. Керуючі компанії індустріальних парків навчилися надавати учасникам додаткові послуги. Вони допомагають із підбором персоналу, зі структуруванням фінансування, з підготовкою документів для державних програм, беруть на себе адміністративно-господарські питання. Я розмовляв із керівником одного німецького виробничого підприємства, і він сказав дуже просту річ: я не хочу думати про прибирання снігу чи про те, чи доїде до мене комунальна служба. Я хочу займатися виробництвом. Якщо індустріальний парк дозволяє це зробити, це хороше рішення.

Станом на сьогодні в реєстрі в Україні понад сто індустріальних парків. Але ми фокусуємося на так званих активних, тих, де вже будується або збудована інфраструктура, або вже працюють виробництва. Таких активних парків близько тридцяти.

На кінець минулого року в цих парках уже було збудовано або перебувало на стадії будівництва 37 заводів. Переважна більшість із них з’явилися саме під час повномасштабної війни. Це, на мій погляд, важливий показник того, що індустріальні парки реально запрацювали як механізм залучення інвестицій, попри війну, обстріли і загальну невизначеність.

Це результат кількох років роботи над законодавством і над фінансовими інструментами. Уже два роки поспіль держава співфінансує промислову інфраструктуру індустріальних парків у пропорції 50% на 50%. Керуюча компанія або ініціатор створення парку може отримати від держави до 150 мільйонів гривень на розвиток інфраструктури.

Для держави це вигідна інвестиція. Одна гривня бюджетних коштів фактично зобов’язує заявника залучити щонайменше п’ять або шість гривень приватних інвестицій. За два роки держава вклала близько 1,9 мільярда гривень у промислову інфраструктуру індустріальних парків. І ті 37 заводів, про які ми говоримо, це прямий результат цієї політики.

Значна частина цих підприємств працює саме в агропереробці, у виробництві харчових продуктів, у деревообробці, у біоматеріалах. Ми бачимо хорошу динаміку і сподіваємося, що вона збережеться й надалі.

Якщо подивитися вперед, які індустріальні парки або проєкти ви вже сьогодні вважаєте такими, що відбулися або перебувають у стадії активного розвитку? Про що ми можемо почути найближчим часом, умовно у 2026 році, особливо в контексті агропереробки та суміжних галузей?

Звісно, війна накладає свій відбиток. Індустріальні парки, як і вся промисловість в Україні, зазнають руйнувань, і багато інвесторів діють дуже обережно. Але, попри це, ми бачимо хорошу динаміку. Я можу назвати кілька прикладів парків, які вже довели свою життєздатність.

Один із таких прикладів — індустріальний парк «Біла Церква». Він фактично повністю заповнений, і власники вже розвивають другий парк поруч. Це показова історія, коли попит перевищує первинні плани, і бізнес готовий масштабуватися.

Ще один сильний приклад — Західноукраїнський промисловий хаб на Тернопільщині. Вони починали з площі близько 10 гектарів. Коли місця стало не вистачати, приєднали сусідні ділянки, і зараз загальна площа перевищує 40 гектарів. Там є стабільний попит і на землю, і на готові приміщення. Парк має чітку спеціалізацію, пов’язану з агропереробкою. Там працюють виробництва олії та соусів, кілька підприємств із м’ясної переробки, а також суміжні виробництва. Це хороший приклад органічного розвитку, коли навколо одного напряму формується екосистема.

Дуже перспективним я вважаю індустріальний парк «Ма’Рижани» у Житомирській області, який спеціалізується на переробці промислових конопель. Ми вже говорили про нього раніше. Це приклад того, як вузька спеціалізація може стати точкою зростання для регіону.

Є й великі проєкти, де індустріальні парки використовуються як інструмент для масштабного виробництва. Наприклад, компанія «Епіцентр» скористалася цим механізмом для будівництва одразу кількох виробничих підприємств в одному з індустріальних парків. Це помітний проєкт із фокусом, зокрема, на агропереробку. Навіть якщо частина виробництв формально не є суто аграрними, вони знаходяться дуже близько до цього сегмента за логікою бізнесу.

Ще один приклад — «Кроноспан» у Рівненській області. Це велике австрійське деревообробне підприємство, навколо якого створено індустріальний парк. Ідея полягає в формуванні меблевого кластеру. Поруч із заводом, який виробляє плиту, зокрема OSB, мають розміститися меблеві виробництва. Вони зможуть забирати плиту безпосередньо з заводу, економити на логістиці і підвищувати ефективність. Далі йдеться вже про експорт готових меблів. Це дуже логічна модель, коли додана вартість залишається всередині країни.

Усі ці приклади об’єднує одне. Вони вже відбулися або перебувають у фазі активного розвитку. У них є що запропонувати інвесторам, і вони демонструють реальну інвестиційну активність. І, що важливо для нашої розмови, більшість із них так чи інакше пов’язані з агропереробкою або галузями, які стоять поруч із нею.

Ви багато говорите про підтримку малого та середнього бізнесу. А як виглядає взаємодія з великими гравцями? Чи користуються вони тими ж інструментами, чи для них працюють окремі механізми, коли йдеться про запуск виробництв із високою доданою вартістю?

Якщо говорити про політику «Зроблено в Україні», то більшість програм справді орієнтовані на малий і середній бізнес. Я не стверджую, що це ідеальна модель, але так історично склалося. Водночас є кілька механізмів, які добре працюють і для великого бізнесу, просто вони мають іншу логіку.

Для великих проєктів ключовим інструментом є підтримка проєктів зі значними інвестиціями, те, що часто називають інвестнянями. Із чотирьох великих інвестиційних проєктів, які вже скористалися цим механізмом, два припадають саме на агропереробку. Перший такий договір було укладено з компанією «Астарта» щодо будівництва заводу з глибокої переробки сої. Загальний обсяг інвестицій – 76 млн доларів. Другий проєкт – завод компанії Efi Group із виробництва високопротеїнових кормових домішок і тваринних жирів у Черкаській області. Інвестиції у це підприємство очікуються на рівні 20 млн євро. Наприкінці минулого року вони закладали перший камінь, і проєкт поступово розвивається.

Цей механізм працює для проєктів від 12 мільйонів євро. Через різні форми державної підтримки можна компенсувати до 30 відсотків капітальних інвестицій. Він уже діє, ним можна користуватися, і що важливо, кілька великих компаній пройшли цей шлях першими. Тепер і бізнес, і держава добре розуміють, як це працює на практиці.

Є ще один цікавий аспект, який мені здається принциповим. Великі холдинги почали демонструвати прихильність до українського обладнання. Нещодавно ми презентували каталог «Українське обладнання для агропереробки», де зібрали частину вітчизняних виробників. І нам було дуже важливо почути, наприклад, від МХП, що вони не просто купують українське обладнання, а готові публічно про це говорити і таким чином давати референс виробникам обладнання.

Тут немає романтики, це прагматичний вибір. Обладнання конкурентне за ціною, воно якісне, сервіс поруч. Але важливо, щоб хтось це проговорював уголос, бо у нас досі є відчуття меншовартості, ніби імпортне автоматично краще, а своє викликає сумніви. Коли великі компанії своїм прикладом показують, що українське обладнання працює ефективно, це сильний сигнал для ринку.

Індустріальні парки також активно використовуються великими гравцями. Я вже згадував Епіцентр, який для свого великого виробничого комплексу скористався саме цим механізмом. Для них це було зручне й ефективне рішення з точки зору організації виробництва.

Якщо говорити про іноземних інвесторів, інтерес є. І тут важливі не стільки слова, скільки приклади. Nestle минулого року запустила на Волині нову фабрику з виробництва локшини з інвестиціями близько 40 мільйонів євро. Це повний цикл із української сировини, українського борошна, олії, частини спецій, з українською упаковкою і з орієнтацією на експорт. Гарний приклад того, що інвестувати під час війни можливо.

Або австрійська компанія Kronospan, яка доінвестувала близько 200 мільйонів євро в один зі своїх заводів уже під час повномасштабної війни. Є й приклади українських інвесторів – Агропродсервіс, який заснував вже згаданий вище Західноукранський промисловий хаб, чи ОККО, яке будує біоетанольний завод. Чи Vitagro. Вони інвестують в переробку вже зараз.

Для іноземців це дуже важливий сигнал. Коли вони бачать, що місцеві великі компанії не тікають, а будують, і водночас міжнародні гравці не зупиняють інвестиції, це формує довіру. Так, багато хто чекає миру і завершення бойових дій. Але те, що вже зараз, попри війну, такі проєкти реалізуються, підігріває інтерес тих, хто просто шукає правильний момент. А наша позиція проста: хто зайде першим, той матиме більше можливостей.

На завершення хотіла б поговорити про законодавчий порядок денний на 2026–2027 роки. Які ініціативи зараз для вас ключові з точки зору посилення промислової політики і створення умов для інвестицій, зокрема у переробку? Що саме має дати той результат, про який ви говорили протягом усієї розмови?

Якщо говорити відверто, я не готовий зараз анонсувати якісь окремі ініціативи суто аграрного характеру. Про це більше говоритиме голова аграрного комітету Олександр Гайду. Але є одна надзвичайно важлива ініціатива, яка безпосередньо впливає і на агропереробку, і на промисловість загалом.

Йдеться про пакет законопроєктів щодо компенсації капітальних інвестицій через податки. Це дуже важливий механізм, який давно і ефективно працює в країнах Євросоюзу. Ми бачимо, як європейські держави саме через такі інструменти переманюють до себе українських підприємців, які через війну розглядають можливість релокації бізнесу.

Суть механізму доволі проста. Коли ти збудував завод, запустив виробництво, почав працювати і сплачувати податки, ти отримуєш можливість компенсувати частину вкладених капітальних інвестицій за рахунок тих податків, які підприємство генерує у процесі своєї господарської діяльності. Є відповідна європейська директива, яка чітко визначає, як цей інструмент працює, і він довів свою ефективність у країнах ЄС.

Ми вирішили, що кращого формату євроінтеграції, ніж імплементація такого механізму, важко придумати. Тому вивчили європейський досвід, фактично адаптували директиву до українських реалій і зареєстрували два законопроєкти, №13414 та №13415. Вони якраз і запроваджують механізм компенсації капітальних інвестицій через податки в Україні.

Цей пакет уже проголосований у першому читанні і зараз готується до другого читання в податковому комітеті. Як це зазвичай буває з важливими економічними ініціативами, ми ведемо дискусії з МВФ. Це непростий процес, але такі речі завжди потребують обговорення. Я переконаний, що ми знайдемо спільну мову.

Моя позиція проста. Ці законопроєкти мають бути ухвалені вже цього року, а сам механізм має запрацювати з наступного року. Для інвесторів це буде дуже сильний сигнал. Вони бачитимуть, що держава не просто закликає інвестувати, а готова ділити з бізнесом частину ризиків і довгостроково підтримувати ті проєкти, які створюють виробництво, робочі місця і додану вартість в Україні.