Незважаючи на багато викликів, індонезійські фермери виробляють високоякісні товари — навіть у світовому контексті. Понад те, за останнє десятиліття ця країна, що розкинулася на 3000 островів Тихого океану, стала однією з житниць світу.

Індонезія продає товари свого АПК до всіх куточків планети. Останнім часом активно розвивається й органічне сільське господарство. У 2018 році було експортовано 140 т органічного рису, в тому числі до Німеччини, Бельгії та США.

Левова частка агросектора цієї держави — середні та дрібні господарства. Зазвичай вони мають від 0,5 до 2 га угідь. Значна частина врожаю йде на харчування родин аграріїв.

Крім невеликих наділів індонезійські фермери стикаються з іншими проблемами, включаючи менший дохід, брак післязбиральних і маркетингових навичок, а також нестачу ділової винахідливості та додаткового капіталу.

Як і в інших країнах Південно-Східної Азії, кількість фермерів в Індонезії останнім часом скоротилася. У 2016 році налічувалося 24,13 млн господарств, що на 7,04 млн менше порівняно з 2003-м. Це тим більше тривожна тенденція з огляду на те, що наприкінці 2018-го населення країни сягнуло познаки 250 млн осіб.

Утім, за останніми дослідженнями (весна 2019 року), там нараховувалося понад 42 млн осіб, які визнали свою зайнятість в АПК. Більшість із них можуть вирощувати якісний продукт навіть у невеликих районах сільськогосподарських угідь. До таких належить наш співрозмовник — 29-літній Шандрак Арчампонг.

«Аграрництво, зокрема, дрібне, як і раніше, є найбільшим джерелом зайнятості молоді у сільській місцевості Індонезії», — починає він розмову.

Утім, долі цих людей дуже різні. Загальна ж закономірність полягає в тому, що справжні й довготривалі перспективи розвитку мають там лише ті фермери, які володіють землею, а не орендують її чи просто працюють на ній. Пану Шандраку пощастило — у його розпорядженні 5 га, засаджених кукурудзою.

«Індонезія все ще залишається країною третього світу з усім, що витікає з цього статусу. Що стосується сільського господарства, то головна закономірність — часте домінування екстенсивного підходу. Наприклад, у моїй галузі лише 2017 року вдалося досягти врожайності 7 т/га. Порівняно з американськими показниками, де середня врожайність становить 25 т/га, ці цифри смішні», — веде далі пан Арчампонг.

Інша специфіка ріднить індонезійську галузь вирощування кукурудзи з індійською, мексиканською чи, наприклад, бангладеською: кілька років тому тут офіційно визнали безальтернативність використання генетично модифікованих сортів. Що загалом зрозуміло: по-перше, шкідливість продуктів із ГМО доведена не всіма науковими дослідженнями; по-друге, для індонезійців (яких, нагадаємо, вже понад 250 млн осіб) кукурудза є другим національним продуктом після рису; по-третє, агросектор цієї країни розвиненіший порівняно з філіппінським чи таїландським, тож є змога експортувати туди відповідні вироби.

Втім, пан Шандрак поки «тримається», висаджуючи кукурудзу без ГМО. Все ж у нього порівняно невелике господарство, яке орієнтоване на задоволення власних потреб і на продаж. Завдяки працелюбству, терпінню, вмілому використанню добрив і постійному стеженню за станом рослин молодий індонезійський фермер досяг врожайності 8 т/га за підсумком 2018 року.

«У нашій країні вже понад 4 млн га землі засаджено під кукурудзу. Крім іншого, це дало змогу зменшити її закупівлю в Китаї та США. Думаю, з такими темпами за кілька років Індонезія взагалі перестане імпортувати це зерно, — з радістю продовжує наш співрозмовник і додає важливий нюанс: — Приблизно на чверті земель, відведених під кукурудзу, вона вирощується на пальмових плантаціях. Можливо, я теж колись прийду до цього — активно розмірковую про це».

Два роки тому наш співрозмовник придбав перший комбайн. Його машина китайського виробництва й дешева — коштує 390 млн індонезійських рупій (приблизно 700 000 гривень).

«Один комбайн замінює 50 працівників. Тепер я можу самостійно обробляти своє господарство», — зауважує пан Шандрак.

Міністерство сільського господарства Індонезії, вбачаючи в цьому вигоду, навіть створило спеціальну програму підтримки аграріїв, які хочуть придбати техніку.

Весь технологічний процес вирощування кукурудзи в господарстві пана Арчампонга загалом порівняний з тим, як це роблять у всьому світі. Та є і своя специфіка — в Індонезії висока вологість майже на всій території, що впливає на сільське господарство, та, зокрема, культивування маїсу. Так, у цих краях немає потреби в надто глибокому передпосівному обробітку ґрунтів.

Зрештою, нема потреби й у глибинному висіванні зерен (достатньо на 3–4 см). Щодо підживлення позиція нашого співрозмовника така:

«На формування тонни зерна з відповідною кількістю стебел та листя я використовую приблизно 28 кг азоту, 11 кг фосфору, 26 кг калію, по 8 кг магнію й кальцію».

Що стосується планів на майбутнє, то тут в індонезійського аграрія одна мета— технологічне вдосконалення процесу культивації кукурудзи. Для цього він хоче взяти в оренду 1–2 га землі: більша площа — більший прибуток — ширші можливості для впровадження технологічних інновацій. Зрозуміло, такий крок автоматично передбачає ще більше праці на землі, втім, це давно сприймають як даність усі фермери великої острівної країни в Тихому океані.