«Сільське господарство в Уругваї зазнало важливих змін із появою великих аргентинських агрогруп. Вони показали нам кращу модель бізнесу –  засіяли наші ґрунти зерном і рисом, прагнучи позбутися ставки соєві боби, нав’язаної в Аргентині урядом», – розповідає уругвайський фермер Маркос Де Пена.

Сьогодні ніхто не заперечує, що уругвайське сільське господарство стало більш професійним після приходу аргентинських колег, оскільки ті мали інше – краще – бачення бізнесу.

«Найбільший внесок у тому, що вони навчили нас ризикувати, розірвали консервативну логіку. Вони не зважають на різні бар’єри, що неодмінно виникають в АПК», – запевнив наш співрозмовник.

За останнє десятиліття уругвайське зернове господарство запровадило багато нових технологій, і пан Де Пена визнає, що й тут аргентинці зробили чималий внесок.

На початку 2000-х АПК Уругваю почав розвиватися настільки швидкими темпами, прибутки стали такими великими, що в прагненні наживи місцеві аграрії зосередилися суто на результаті, забувши про потреби ґрунтів.

«Власники полів, прагнучи розвивати свій бізнес чимшвидше, віддавали перевагу «срібнякам у руках» і не піклувалися про продуктивну інтенсифікацію на землі», – нарікає Маркос.

Узагалі сектор агробізнесу Уругваю намагається вийти на нові ринки в усьому світі, особливо США, Європі й Азії. В Уругваї він дає майже 12% ВВП. Уряд докладає значні зусилля й має план інвестицій у логістику майже на 12 млрд доларів США.

Серед інших напрямків праці уряду латиноамериканської країни – боротьба з монополіями («латифундіями»).

Земля, придатна для землеробства в Уругваї, становить близько 16 млн га. Із них 14 млн контролюють 15 найбільших бізнес-груп. Частина з них місцеві, є з аргентинським капіталом, а ще до цього переліку слід додати бразильського бізнесмена Ернесто Корреа, який володіє 100 тис. га у департаментах Серро Ларго й Такуарембо, призначених для тваринництва і рослинництва.

Зрозуміло, що дрібним аграріям непросто «вижити» за таких умов. Специфіка в тому, що Маркос Де Пена належить якраз до цієї когорти фермерів – наш співрозмовник займається рисом на площі близько 300 га.

Виробництво рису в Уругваї ґрунтується на інтеграції з тваринництвом. Воно вимагає великих стартових інвестицій – у ресурси, сертифіковане насіння, робочу силу, обладнання й інфраструктуру (включаючи системи зрошення, складські приміщення, силоси, ремонт доріг). Проте воно створює нові робочі місця не тільки у виробничому підсекторі, а й у промисловості й торгівлі.

Рис вирощується переважно на Півночі, Північному Сході та на Сході держави невеликими (менше 200 га), середніми (200-500 га) та великими виробниками (більше 500 га). Середня ферма – 300 га. Фермери, які вирощують також інші культури разом із рисом, як правило, мають більші (від 400 га) господарства.

Система виробництва рису, зазвичай, така: культуру або засаджують у болотистих низовинах, або вносять і заливають за допомогою насосів чи за допомогою крапельного зрошення. Зазвичай урожай рису вирощують на полях, які перед тим «відпочивали» (їх використовували як пасовиська або під інші культури) не менше чотирьох років. Ця ротація сприяє збереженню ґрунтів і робить значний внесок у економічну стабільність аграріїв.

Уругвай є 33-м серед країн-виробників рису та восьмим у Південній Америці. Виробництво рису зростає з 1961 року, а з 1990-го темпи подвоїлися. Пік виробництва мав місце 2008 року – 1,33 млн тон.

«Урожайність рису в нашій країні збільшилася майже на 40% протягом 1970–1995 років: із 5,5 т/га до 7,1 т/га. У моєму господарстві середня врожайність коливається в проміжку 7,0-7,6 т/га. У деяких господарствах збирають понад вісім тон. Прогрес стався через запровадження технологій, використання місцевих високоврожайних сортів (El Paso 144, INIA Tacuari, INIA Olimar) та постійні фінансові вливання», – пояснює Де Пена.

Площі культивування рису подвоїлися з 78 091 га 1990 року до 161,900 га у 2010-му. 55% посівних площ знаходяться на Сході, 24% у Північному Сході, 21% на Півночі. Потенційна площа розширення – 1 млн га. Проте, завдяки практиці сівозміни, всі потенційні площі ніколи не засаджують одночасно.

Рисовий сектор Уругваю характеризується вертикальною інтеграцією виробництва, індустріалізації й торгівлі. Фермери продають урожай за ціною, встановленою Асоціацією рисових культиваторів і Національною асоціацією рисовиків. Тобто можуть сіяти й збирати врожай, не турбуючись про ціну.

Виробництво рису Уругваєм є унікальним за відносно низьким рівнем прийняття нових сортів: у цьому плані тамтешні аграрії доволі консервативні й надають перевагу сертифікованому насінню, що гарантує якість зерна, стійкість до хвороб і шкідників та низькі витрати.

«Один із наслідків цього в тому, що 95% уругвайського рису йде на експорт», – продовжує Маркос.

Парадокс у тому, що споживання рису в Уругваї є одним із найнижчих у Південній Америці, хоча споживання калорій і білка від цього продукту зросло з 1990 року: від 9,3 кг 1995 року до 19,2 кг 2009-го. За останнє десятиліття споживання рису, пшениці та кукурудзи зростає за рахунок споживання м’яса.

В Уругваї існує схема сертифікації насіння протягом тривалого часу, що складається з візуального та ручного вибору якості.

«Ця схема дозволяє нам підтримувати дуже хороший стандарт якості в насінні, яке ми використовуємо, і практично вся територія культивування вільна від «червоного рису» – особливого типу бур’яну», – каже фермер.

Його господарство простягається на 300 га, засаджених суто рисом. Він використовує другий із зазначених вище способів вирощування: заливає площі водою, котра лине каналами з великого (2,5 км квадратних площі) прибережного озера Мірім.

Після збору врожаю виникає питання цін. А вони узгоджуються у прямих переговорах між виробниками та переробниками.

«Ціна на рис, який ми отримуємо як виробники, – результат щорічних переговорів між нами й трьома промисловцями, які обробляють 75% вітчизняної продукції», – пояснює уругваєць. І резюмує: «Це досить рідкісна система – нічого подібного не існує ніде у світі. Вона виросла з необхідності працювати разом, аби вижити в дуже конкурентному середовищі».

Як промовистий результат: Уругвай, мабуть, єдина країна у світі, яка не субсидує виробників рису.