Земельний банк:
13 500 га

Вид діяльності:
рослинництво

Основні культури:
пшениця, горох, соняшник , ріпак

На сьогодні у нас зареєстровані два господарства: «Скорук А.В.» — з ініціалами мого покійного чоловіка Анатолія Володимировича та «Скорук М.А.» — сина Максима Анатолійовича. Разом в обробітку обох господарств 13 500 га землі.

Мені не звикати бути керівником. Я пропрацювала 17 років заступником директора з якості на елеваторі – ви розумієте, що це за робота. Коли мені довелося залишити елеватор і працювати у своєму господарству, то знову «опинилася» на керівній посаді.

Не можна сказати, що праця на землі легка. Ні, це важко. Але наше господарство існує з 1992 року. І сьогодні працювати набагато легше, бо є люди, які з нами вже по 20 років і більше. Це і агрономи, і трактористи, і комбайнери, і електрики, і інші фахівці. Коли перед Новим роком під час нарахування премій переглядаєш документи і дивишся, хто скільки пропрацював, то бачиш, що відсотків 70 людей у нас, фактично, від самого початку роботи господарства. Знаєте, коли за тобою стоїть така команда, такі фахівці, які є дійсно професіоналами своєї справи, то значно легше.

Наше господарство придбало 17 будинків, де працівники можуть жити безкоштовно. Наприклад, потрібна людина, щоб пекти хліб, — вона приїздить і живе тут разом із родиною. Так само комбайнери, токарі, електрики.

Хтось у дитинстві мріє бути космонавтом, хтось — пожежником, а мій чоловік завжди хотів бути головою колгоспу. Він казав: «Якщо я не буду працювати у колгоспі, то у мене буде свій — і я буду головою колгоспу!»

Він закінчив Дніпропетровський сільгоспінститут, постійно працював в аграрній галузі. Ми одружилися, коли мені було 18 років. Вийшла заміж, бо дуже полюбила свого майбутнього чоловіка. У 19 років я вже народила сина. І потім доля так розпорядилася, що я пішла працювати на елеватор — до лабораторії.

Відтак, і я, і мій чоловік були тісно пов’язані із сільським господарством. Ми постійно жили в селі, і після весілля чоловік не розглядав варіант переїхати до міста. Коли я виходила заміж, то чоловік сказав, що у «город» ми не поїдемо: «однозначно ми будемо жити в селі»! Ну, якщо в селі, отже, будемо жити в селі.

Коли почав розвалюватися Союз, він приїхав і каже: «Дають землю». Я питаю: «Скільки?» — «50 гектарів». Я здивувалася: «У нас 8 соток городу, й ані ти, ані я не хочемо там працювати. Ти уявляєш, що таке 50 гектарів землі?»

Та чоловік запропонував подивитися. Ми приїздимо і бачимо: поле величезне, а у нас навіть техніки немає… А чоловік за своєї: «ні, давай візьмемо! Ну, давай спробуємо». І я його підтримала. Через два дні знову: «треба трактора купити, кредит брати». А він коштує 300 тисяч. Ще на ті гроші, коли колгоспи-мільйонери були!

Ми віддали в заставу свою хату, автомобіль, одну батьківську хату, потім другу,— і придбали свій перший гусеничний Т-150. Потім придбали сівалку.

Знову приходить він додому і каже: «а чим же будемо збирати врожай? Давай ще мільйон в кредит візьмемо»! Я питаю: що ми тепер, життя будемо під заставу віддавати? Коротше кажучи, позичили ми ще мільйон і за ці гроші придбали МАЗи, комбайн, металу набрали, будівельних плит… Минуло півроку, і зароблені гроші знецінилися. Однак у нас вже була база і було чим працювати на землі.

Дуже важливо, щоб молоді люди працювали в сільському господарстві. З кожним роком проблема з кадрами стає дедалі гострішою. Я запрошую буквально всіх. І кажу їм: давайте я вас буду направляти на навчанняна агрономів, механізаторів, інженерів, електриків тощо. Ми не шкодуємо коштів, аби лишень діти навчалися і поверталися до нас працювати. Я підтримую тісний зв’язок із Дніпропетровською сільгоспакадемією. Там навчалася моя донька і закінчила із червоним дипломом. Син навчався у Харківській юридичній академії. Після того пропрацював у суді менше року та повернувся додому зі словами: «Це не моє!» Та навчання, кажу йому, тобі однаково згодилося в роботі. Ти тепер «підкований» юрист і, водночас, фахівець у сільському господарстві. Тому я тільки «за», щоб діти навчалися і поверталися у село, бо село дійсно потрібно підіймати.

Жінка завжди мудріша. І мудрість не приходить просто так — вона береться від батьків, від мами. Ми всі вчимося у своїх батьків, і до всього потрібно підходити виважено і мудро. Як у сім’ї, так і у господарстві.

Коли у людини є мрія, вона має, для чого жити. А коли її немає, опускаються руки. Я мрію, щоб родина росла, щоб мені подарували ще три онучки. Я мрію про це тому, що то і є наше майбутнє. Я мрію, щоб мої діти залишалися дітьми та поводилися як Люди. Саме так, з великої літери, у будь-якій ситуації. Ми їх з чоловіком виховували, разом працювали на землі, і вони знають, що це таке. Мої діти — не золота молодь. Вони дійсно знають, як заробляються гроші.

Я мрію, щоб у них були повноцінні сім’ї. Коли бачу, що все добре у моїх дітей, онуків, що все добре у рідних та друзів, то хочеться жити, хочеться творити.

Якщо немає мрії, то як тоді жити?