Земельний банк:
6500 га

Вид діяльності:
рослинництво

Основні культури:
пшениця, ячмінь, соняшник, кукурудза, ріпак, горох

Ліно Іванівно, яке ваше життєве кредо, котрим ви керуєтеся у відповідальні моменти життя?

Завжди дотримуюся принципу, що все іде на краще. Якщо певна ситуація в житті трапилася, отже, так і повинно було бути. Я мала це пройти, це пережити. Тому в кожній ситуації потрібно віднаходити позитив. Ну, трапилося щось прикре — треба знайти щось позитивне, і це надасть поштовх рухатися далі. Це урок. Тому моє життєве кредо — все що нас не вбиває, робить нас сильнішими!

Що б ви хотіли вдосконалити у бізнесі?

Ми одне з найкращих господарств у районі та виступаємо в ролі рушійної сили якісних змін. Усі орієнтуються на нас. Почали ми вирощувати горох — усі за нами, підвищили ми виплати за паї — усі за нами. Наразі плануємо наростити земельний фонд, спілкуємося з людьми, прагнемо підвищити врожайність, аби мати змогу платити вищу орендну плату. Тобто прагнемо покращити соціальну ситуацію в нашій місцевості. Для чого це все робиться? Для того, щоб наші люди лишалися в селі й могли тут нормально жити.

Чи бачили ви себе в дитинстві в аграрному секторі? Як ви сьогодні вважаєте: це просто професія чи покликання?

Я не планувала працювати в сільському господарстві. Хотіла бути вчителем. Я дуже люблю дітей, і вони мене люблять. У мене в селі багато подруг віком від 5 до 12 років. Я зростала в робочій сім’ї, в Тарутинському районі Одеської області. Батько працював трактористом і комбайнером, він навчався також тут — в Ананьївському районі, тому спрямував мене сюди навчатися на бухгалтера. Я з ним була всюди: у тракторі, у комбайні, у полі. Якщо я довго батька не бачила — бо міг прийти з роботи вночі, коли я вже сплю, а піти на роботу, коли ще сплю, — тоді приходила зі школи, заходила до голови колгоспу і питала: де мій тато? Я всі поля знала і йшла до батька. Якщо не знала, то голова мене туди відвозив.

Коли я навчалася в Ананьївському технікумі, то, приїжджаючи на літо у своє село, йшла в колгосп працювати. Місяць — у бухгалтерії, місяць — обліковцем, місяць — касиром. Я вважаю, то був переломний період. Тоді мені й сподобався ритм аграрного життя. Спочатку я пішла в статистику. Звідти мене запросили керівником управління сільського господарства. Я хвилювалася, бо ніколи не працювала безпосередньо на місцях. Пізніше відчула, що ця сфера мені близька до душі. Тоді ж до мене підійшов власник господарства, де зараз працюю, і сказав: «Це не твоя робота, важко тобі тут, нудно. Іди до нас!» І запросив очолити господарство. Я вагалася: адже ніколи сама не сіяла і не збирала врожай… Він переконав: «Нічого, у тебе є потенціал, тобі це подобається. Тому в тебе все вийде». І я стала сильною людиною, бо завжди ставала сильнішою завдяки таким непростим ситуаціям, які траплялися в житті.

І як ви реагуєте на такі виклики?

Є моменти, коли важко, і доводиться це проходити і рухатися далі. Потрібна велика витримка, бо у сільському господарстві треба мати терпіння і по-справжньому його любити. У мене працює велика кількість людей, і я не можу всіх гладити по голівці.  Однак, навіть коли когось і насварю, мені нескладно підійти і вибачитися.

Траплялися моменти, коли мене не сприймали як жінку-керівника. Мовляв, вона не зможе тут впоратися… Це виявлялося не в якихось критичних розмовах, а в певному скептичному ставленні. Втім, я їм показала, хто я така, з першого разу, коли прийшла працювати до господарства. Мені зателефонували з поля: не можна культивувати, бо мокро. Я виїжджаю на поле, а там стоїть трактор МТЗ 1221. Я в такій машині навіть в кабіні ніколи не сиділа. Тому кажу трактористові: «Покажи мені, як тут перемикаються передачі». Потім взяла і зробила чотири обороти туди-сюди. Після цього механізатори мовчки сіли у трактори та поїхали культивувати. Відтоді всі зрозуміли, що Ліна Іванівна може сісти та поїхати!

Ви готові до того, що ваші діти також працюватимуть в аграрному бізнесі? Що б ви порадили молодим людям, які лише збираються стати на цей шлях?

Це дуже гарна професія. Я стараюся знаходити тих працівників, яким подобається сільське господарство. Не можна окремо виділити досвід, знання, вміння працювати із людьми — все це працює в комплексі. Люди не народжуються вже із досвідом роботи, він поступово набувається. Знання повинні бути у людини обов’язково, однак головне — вона має сама хотіти чогось навчитися. Якщо люди хочуть вчитися, то навчаться. Я сама не люблю сидіти в кабінеті. Мені цікаво перебувати в епіцентрі подій. Розумієте, коли бачиш, як сходить хліб, то це як переживаєш нове народження.

Життєвий ритм у сучасному світі надзвичайно швидкий, все постійно змінюється. Що вас надихає невпинно йти вперед? Що додає сил?

Я себе підтримую сама. Якщо щось трапилося, то кажу: ти що, іди далі! Ти ж жінка, а жінки усі повинні бути вольові і намагатися йти вперед, бо за нами діти-онуки. Всіх треба приголубити, нагодувати, підняти… У мене син, а хлопці менш сентиментальні, ніж дівчатка. Сиджу якось зі своєю похресницею і кажу: «Ось Віка якось прийде і приголубить, а син — наче я йому не потрібна…» А вона мені: «Не кажіть так! Ви знаєте, який у вашого Славіка в інстаграмі статус — він на сходинках, а внизу мати. В мене аж сльози підступили до очей. І підпис там: без допомоги матері — нікуди. Те, що ви його підштовхнули і підняли на вершину сходинок — і є головне!» І я розумію, що жінка для цього і потрібна, аби стати берегинею і вдома, і на роботі. Жінка завжди більш конкретно мислить і помічає усі, навіть дрібні, деталі. Чоловіки мислять більш глобально.

Чи вдається іноді відпочити у такому шаленому робочому ритмі?

Часу на відпочинок, звісно, у мене дуже мало. Іноді просто хочеться полежати півдня, щоб ніхто не турбував, щоб телефон мовчав, почитати чи послухати книгу. Коли часом увечері пішов дощ, то це для мене золота пора. Можна поїхати додому раніше та послухати аудіокнигу, розслабитися і не думати ані про посівну, ані про щось інше…

Чи можете поділитися найзаповітнішою житейською мрією?

Мрію передусім про те, щоб бути здоровою та працювати ще не один рік. Може, про це й не треба розповідати… Я перед Новим роком потрапила в аварію. Однак вже за три місяці сіла за кермо, хоча лікарі й досі не дозволяють. Я їх слухаю та роблю по-своєму. Шеф мені іноді каже: «Це твоє «хазяйство» до 80 років. Не зможеш прийти — привеземо на тачці!» Головне — бути здоровою, працювати і не бути тягарем для своїх дітей. Більше хочу бути з ними, хочу багато онуків і щоб я змогла їм усім допомогти!