РОДОВЕ ГНІЗДО

Перші історичні відомості про Терещенків стосуються чернігівського козака Якова Терещенка. Його син Артемій, який народився у 1794 році, був першим підприємцем у родині. Саме Артемій Терещенко і вважається засновником династії, що походить з міста Глухова (нині Сумської області). Після знищення Батурина, з 1708 по 1763 роки, Глухів став столицею Війська Запорозького та резиденцією українських гетьманів (так званий Глухівський період в історії Гетьманщини). Впродовж 1765–1773 років місто було адміністративним центром Малоросійської губернії.

Але з часом слава Глухова згасла. Зараз це лише чистеньке провінційне містечко, де про славетне минуле нагадує хіба що Державний історико-культурний заповідник. А в буремні часи Жовтневого перевороту, що перекреслив долі багатьох підприємців Російської імперії, закотилася й зірка Терещенків, що були змушені, здавалося б, назавжди покинути батьківщину. Але майже через століття муза історії Кліо спересердя підкинула до неба свій сувій і грифельну паличку, а люди і події зробили черговий дивовижний кульбіт.

У жовтні 2015 року натуралізований українець із Франції Мішель Терещенко, далекий потомок своїх славетних пращурів, став мером Глухова. До цього, з 2003­го Мішель жив у Глухові та Києві, кілька років займався рослинницьким бізнесом, який згодом продав бельгійській компанії. До приходу нового мера бюджет Глухова становив 48 млн гривень із дефіцитом у 12 млн гривень. На березень 2018 року глухівська казна підросла до 73 млн гривень з річним профіцитом у 14 млн гривень.

ПЕРШИЙ ПОШТОВХ

Але все це ще у далекому майбутньому, а поки що 21­річний козак Артемій Терещенко у складі полку козаків, що розквартирований неподалік від французького міста Бове. Надворі 1815­й. Йде третя, остання Наполеонівська війна. І на родючих ґрунтах передмістя французькі селяни проводять цікавий сільськогосподарський експеримент, схвалений самим Наполеоном Бонапартом.

Річ у тім, що англійці всіляко перешкоджали поставкам цукрової тростини до Франції (тоді його ввозили переважно з Антильських островів). Одним із планів Наполеона було налагодити виробництво цукру з місцевих буряків. Французи з ентузіазмом взялися за втілення цієї державної ініціативи, і на півночі країни почалося створення стратегічно важливого цукрового виробництва.

У цей самий час наш герой вирішує скористатися вимушеною паузою у військових діях та своїм перебуванням у Бове для вивчення французької мови. Також Терещенко заводить дружбу з групою молодих вчених, що працюють над проблемою виробництва бурякового цукру в університеті Бове. Артемія посвячують в усі тонкощі процесу, і він приходить в абсолютний захват. Юнак відразу розуміє, що на його батьківщині, де росте буряк чудової якості, ідея може не тільки принести справжній комерційний успіх, але й стати важливим етапом подолання голоду в Російській імперії. Терещенко вивчив весь матеріал, до якого мав доступ, зібрав всю можливу інформацію про виробництво цукру з буряків і пообіцяв застосувати всі ці знання на практиці, щойно повернеться до України. Невдовзі, у 1816 році Велика армія пала, і полк Терещенка був відправлений додому.

НАРОДЖЕННЯ ДИНАСТІЇ

Незабаром після повернення додому Артемій знайомиться з купецькою донькою Єфросинією Григорівною Стеслявською, і вже у січні 1819 року пара одружилася. У грудні того ж року молода сім’я раділа народженню первістка Миколи, названого на честь Святого Миколая Чудотворця. Через рік Терещенки переїжджають до Глухова і починають власний бізнес з торгівлі дрібними товарами. Візок, лоток, невелика крамничка — до золотих мільйонів династії залишалося 100 років.

А поки родина намагалася підняти на ноги Миколу. Грошей на навчання хлопця було дуже мало, і юний Терещенко буквально на мідні п’ятаки навчається у Глухівському повітовому училищі. Пізніше, за прикладом батька, Микола зайнявся торгівлею, на волах возив хліб на Кримський півострів, а додому, на Сумщину, віз сіль та рибу. Дуже скоро Терещенки стають головними заготівельниками хліба й основними продавцями солі та риби у повітовому Глухові.

Друга дитина Артемія та Єфросинії, Федір, народилася після значної перерви, у 1832­му, коли Миколі було вже 13 років. Ще через сім років, у 1839­му, народився Семен. Незважаючи на велику різницю у віці, брати жили дуже дружно і впевнено будували спільний з Артемієм Яковичем бізнес.

СТРІМКИЙ РОЗВИТОК І ВІЙНА

Саме Микола запропонував батькові інноваційну схему торгового кредиту. Тепер виробники приїжджали на ярмарок до Глухова, де Терещенки викуповували їх продукцію з умовою відстрочки платежу, але за дуже привабливою ціною. Гроші селяни отримували вже після повернення торгових караванів з Криму. Завдяки такому кредитуванню сім’я збільшила оборот у рази. Ключем до успіху була твердість чесного слова Терещенків. А оскільки батько і сини не порушували його ніколи, прізвище Терещенко стало відомим в усій Російській імперії як синонім слова «гарант» і для продавців, і для покупців.

У 1853 році починається Кримська війна, і знадобилися послуги підприємців, що мали досвід постачання на півострів великих партій вантажів. Влада знала про бездоганну репутацію Артемія Яковича і мала чимало можливостей вивчити його впертий і вольовий характер старого козака. Тому «чумаку» Терещенку доручають забезпечити кримський контингент російських військ хлібом і дровами. І якими б складними не були погодні умови, російська армія, де б вона не була, ніколи не залишалася без їжі та тепла протягом усіх трьох років війни, включаючи важкі дні облоги Севастополя. Але й Терещенки заробили на війні собі справжній статок.

ЗАХІД ПАТРІАРХА

Прибуток був величезним, і сім’я розпорядилася ним з розумом. Гроші вклали в розробку соляних шахт у місті Бахмут на Донеччині (до 2016-­го — Артемівськ). З роками шахта Терещенків увійшла до числа найбільших соляних копалень Російської імперії. За часи більшовиків її було перейменовано на «шахту Свердлова».

У 1855 році сім’я побудувала свій перший цукрозавод під Глуховом. Нарешті стали у пригоді знання, які юний Артемій отримав у французькому Бове.

Розвитку цукрового бізнесу Терещенків сприяла й земельна реформа 1861 року. У підприємців з’явилася можливість значно розширити земельні наділи для вирощування цукрових буряків. Також Артемій Якович із синами скуповували або брали в оренду у збанкрутілих поміщиків невеликі цукрові заводи і модернізували їх виробничі потужності.

За три роки до смерті, у 1870-­му, купець першої гільдії Артемій Якович Терещенко відійшов від активних справ, передоручивши їх синам, які організували «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків» з початковим капіталом у 3 млн рублів. Серед активів «Товариства» були цукрові заводи князя Барятинського — у Крупці та Шалигиному, поміщика Левшина — у Воронежі, Кочубея — на Михайлівському хуторі та інші підприємства, розташовані біля Глухова. Зазначимо, що «Товариство» об’єднало не все майно родини — частина статків залишалася в одноосібному володінні кожного з братів.

У тому ж 1870 році найвищим указом від 12 травня Артемій Терещенко за особливі заслуги і в нагороду за благодійну діяльність був зведений з усім потомством по чоловічій лінії в спадкове дворянство Російської імперії. Через три роки патріарх помирає.

«Карбованець» — так прозвали старшого Терещенка друзі та недоброзичливці. Прізвисько говорило про що завгодно, тільки не про жадібність. Передаючи синам в управління «Товариство», він поставив умову — не менш як 80% прибутку від цукрового бізнесу витрачати на меценатство (майже за півтора сторіччя до «Клятви дарування» Баффета і Гейтса).

На кошти Терещенків у Глухові було побудовано ремісниче училище, жіночу та чоловічу гімназії, учительський інститут (середній спеціальний навчальний заклад у системі підготовки вчителів міських шкіл у Російській імперії), банк, безкоштовну лікарню Св. Єфросинії, притулок для сиріт і Трьох-Анастасіївську церкву.

ДВА СИНИ ТА ЇХ ДІТИ

Глухівський міський банк, нову будівлю для якого профінансував Терещенко-старший, з 1866 року очолював його молодший син Семен. У юнака, який здобув освіту в Глухівському повітовому училищі, вистачило і знань, і ділової хватки керувати великою фінансовою установою у 27 років. Семен Артемійович також відомий як натхненник і спонсор створення унікального сорту троянд Мадам Олімпія Терещенко. Квітка божественної краси була виведена відомим французьким флористом Луї Левеком і названа на честь дружини Терещенка Олімпії Вікторівни.

У шлюбі Олімпії та Семена народилися троє хлопчиків: Костянтин, Сергій та Микола. На жаль, ця гілка роду Терещенків занепала занадто швидко. Дата смерті першого сина Костянтина невідома. Сергій помер зовсім молодим, у 25 років. Микола Семенович був захопленим шахістом і шаховим меценатом.

До кінця 1890­-х років він жив у Києві, потім переїхав до Санкт-Петербургу. Активно виступав у петербурзьких змаганнях шахістів. Вершина його шахової кар’єри — участь у всеросійському турнірі любителів пам’яті найсильнішого російського гросмейстера М.І. Чигоріна (1909 рік). Його сучасники писали, що стиль гри Терещенка відрізнявся «великою винахідливістю і витонченістю». Довгий час вважалося, що Микола Семенович помер у 1919-­му в Парижі. За іншими джерелами, у тому ж році він був розстріляний більшовиками за контрреволюційну діяльність. Однак, є свідчення того, що у 1923-­му Микола Терещенко все ще жив у Петрограді: інформація про це промайнула в невеликому журналі того часу, присвяченому шахам. Так чи інакше, але точна дата смерті шахіста і благодійника Терещенка поки невідома.

Середній син Артемія цукрозаводчик і меценат Федір Терещенко захоплювався мистецтвом, збирав зразки сучасного живопису, займався організацією художніх виставок. Пізніше його колекція лягла в основу Київського музею російського мистецтва. Від другого шлюбу з донькою ревізора Надією Володимирівною Хлоповою у 60­річного Терещенка народилися троє дітей. Вони рано втратили батька. Дві дівчинки, Надія та Наталя, більшу частину життя прожили в еміграції. Федору Терещенку — молодшому було всього шість років, коли Федір Артемійович помер у 1894­му. Хлопчик успадкував третю частину батьківських грошей і 15 маєтків. У 1909 році Федір обладнав частину своєї власності в селищі Червоне (Андрушівський район Житомирської області) під льотне поле та майстерні для збирання літаків власної конструкції. Пізніше Терещенко навчався в авіаконструктора та льотчика Луї Блеріо (перший пілот, що перелетів Ла-Манш 25 липня 1909 року, засновник двох авіапідприємств). Згодом у Федора Федоровича працювали такі відомі авіаконструктори, як Ігор Сікорський і Дмитро Григорович, займався конструюванням і сам Терещенко. Цікаво, що найбільший літак того часу «Ілля Муромець» був створений Ігорем Сікорським у 1913-­му також на кошти мецената з Глухова.

Уже в 1913­-му 25­річний мільйонер взяв підряд імперського військового міністерства на виробництво «літаків Терещенка»: декілька серій монопланів і біпланів були випущені на авіаційному заводі в Червоному протягом 1911–1917 років. Єдина донька Федора Федоровича Наталя народилася в 1910 році та прожила до 2007­-го в еміграції, вийшовши заміж за представника старовинного роду графа Олександра Ширинського-Шихматова. Сам же Федір Терещенко — молодший помер у 1950 році у Франції.

НАЩАДКИ ПЕРВІСТКА

Освіта старшого сина патріарха, Миколи Артемійовича Терещенка, як і освіта середнього Семена, обмежилася Глухівським повітовим училищем. Після служби старшим бургомістром у Глухівському магістраті Микола протягом 14 років обіймав пост міського голови. Також він обирався мировим суддею, виконував обов’язки головного губернатора земського зібрання, члена земської управи Глухова, більш ніж 20 років стояв на чолі глухівського самоврядування. Вочевидь усі ці посади свідчили про величезну повагу земляків до підприємницької, благодійної діяльності та особистих якостей «цукрового гетьмана».

Микола пережив своїх молодших братів та помер на початку XX століття у віці 84 років. До кінця життя Терещенку належало близько 80 000 десятин землі, п’ять цукрових і рафінадних заводів, винокурні, парові та водяні млини, що були розташовані в Чернігівській, Київській, Волинській, Харківській, Подільській, Курській і Тульській губерніях. Крім того, в Одесі Микола Артемійович відкрив два магазини і побудував у Карантинній гавані великий кам’яний пакгауз для вивозу цукру. Згадаємо і значний внесок Терещенка в розвиток Києва, де він відкрив училище для сліпих, єдине в Російській імперії того часу, спонсорував будівництво Маріїнського дитячого притулку, кількох гімназій, притулку-училища для глухонімих… Значні кошти меценат пожертвував на Політехнічний інститут, Володимирський собор та інші міські об’єкти, частина з яких досі служить жителям столиці.

У шлюбі Миколи Артемійовича з дочкою глухівського купця Пелагією Георгіївною Бєловською було шестеро дітей. Старший з них, Іван, сватався до дочки командира полку красуні Єлизавети Саранчової. Батько майбутньої нареченої пообіцяв справити весілля з першим снігом. На наступний ранок на вулиці, що веде до будинку нареченої, лежали справжні замети — Іван додумався висипати на дорогу гори цукру. Ця марнотратна витівка вкрай не сподобалася батькові нареченого Миколі Артемійовичу. Він наполіг на тому, щоб син пішов у відставку та їхав до Європи збирати твори мистецтва.

Так Іван став відомим на всю Російську імперію колекціонером живопису. «Якщо Терещенко побачить щось у небі, то торгуватиметься до сліз — і все ж купить!» — жартував його знаменитий колега Павло Третьяков. Протягом 25 років меценат підтримував Київську рисувальну школу, якою керував Микола Мурашко (вчитель малювання з Глухова, що згодом став стовпом українського реалістичного живопису). Школа Мурашка давала можливість отримати художню освіту талановитим дітям з бідних сімей. Так, знаменитий живописець-передвижник Микола Пимоненко зміг закінчити цей навчальний заклад безкоштовно.

У шлюбі Івана та Єлизавети народилося шестеро дітей, старший Михайло — у 1886 році. Вже в ранньому дитинстві хлопчик знав французьку, англійську, німецьку мови, розумів давньогрецьку і латинь. Пізніше поліглот вільно володів 13 мовами. Закінчив Київський і Лейпцизький університети. У 1910­му приєднався до однієї з масонських лож і згодом був визнаний одним з п’яти видатних масонів Росії (поряд з Олександром Коноваловим, найбільшим виробником текстилю Російської імперії, ключовою фігурою Лютневої революції 1917­го, Олександром Керенським, Миколою Некрасовим, останнім генерал-губернатором Фінляндії та міністром Тимчасового уряду Іваном Єфремовим). Терещенко був депутатом IV Державної думи, розділяючи погляди Прогресивної партії Росії. Під час Першої світової війни брав участь в організації лікарень Червоного Хреста, був головою Військово-промислового комітету Київщини та заступником голови Всеросійського військово-промислового комітету.

Після Лютневої революції 1917 року Михайло Іванович працював членом Тимчасового уряду — спочатку міністром фінансів, а потім міністром закордонних справ. Виступав на підтримку виконання Росією своїх союзницьких зобов’язань та подальшої участі держави у світовій війні. На початку липня 1917­го Терещенко у складі делегації Тимчасового уряду прибув до Києва, де міністри визнали законодавчі повноваження Центральної Ради. Крім того, делегати без погодження з Тимчасовим урядом окреслили географічні рамки юрисдикції Ради, включивши в них кілька південно-західних губерній Росії. Ці події викликали урядову кризу в Петрограді — на знак протесту деякі міністри подали у відставку. Уночі проти 26 жовтня 1917 року Михайло Терещенко був арештований у Зимовому палаці разом з іншими міністрами Тимчасового уряду та ув’язнений. За переказами, з Петропавлівської фортеці його викупила дружина, Марі Маргарет Ное. Француженка нібито віддала за нього надзвичайно дорогий синій діамант вагою майже 43 карати — другий за величиною в світі, гранований спеціально для Терещенків домом Картьє. За іншою версією цих подій, Михайло Іванович втік з в’язниці до Європи самотужки та прихопив коштовність із собою.

Там він підтримував Білий рух та іноземну інтервенцію проти Радянської Росії. Втративши мільйонний статок на просторах колишньої імперії, підприємець і політик згодом знову опинився на плаву, успішно займався бізнесом за кордоном, був співвласником кількох фінансових компаній і банків у Франції та на Мадагаскарі. Традиційна для Терещенків жертовність у ньому не згасла — Михайло Іванович допомагав бідним емігрантам і облаштовував їх життя за кордоном. А той самий діамант «Терещенка» сплив на аукціоні Christie’s аж восени 1984 року і був придбаний торговцем коштовностями з Лівану за $4,6 млн — на той час рекордна сума, коли-небудь заплачена за діамант на аукціонах. Сам же Михайло Терещенко помер у Монако задовго до цього — в 1956­му у віці 70 років.

Але повернемося до дітей первістка Артемія Терещенка Миколи. Третя з них, Варвара Миколаївна отримала домашню освіту та у 22 роки вийшла заміж за блискучого адвоката, промисловця і мецената Богдана Івановича Ханенка. Усе подружнє життя пару об’єднувало пристрасне захоплення мистецтвом.

Варвара Ханенко була володаркою унікальних колекцій ікон різних епох, які вона збирала по всій Росії, та золотих скіфських аксесуарів. Богдан Ханенко кілька десятиліть купував найкращі художні твори на європейських аукціонах. У 1904 році у своєму маєтку в селі Оленівка на Київщині Варвара Миколаївна відкрила ремісничу школу для дітей. Підтримка ремісничих майстерень стала одним з основних видів меценатської діяльності жінки. Після смерті Богдана Івановича в 1917 році, за його заповітом, зібрання чоловіка стало власністю Варвари Миколаївни. Після її смерті майно повинно було перейти у власність Києва з умовою подальшої організації публічного музею. Війна, політична нестабільність, Жовтневий переворот… 65­річна вдова металася між Києвом, Москвою і Санкт-Петербургом, намагаючись знайти найбільш безпечне місце для безцінної спадщини Терещенків — Ханенків.

Проте відданість спадкоємиці династії своїй батьківщині була ревною. Варвара Миколаївна відмовилася від пропозиції переїхати до Німеччини і відкрити там музей на пільгових умовах. У підсумку її квартиру в Санкт-Петербурзі пограбували — зникло 30 картин, київський палац і майно було конфісковано більшовиками. Ханенко була змушена жити у відданої служниці Дуняші, Євдокії Мартинівни Шерстюкової, на нижньому поверсі свого колишнього будинку.

Врешті Варвара Миколаївна звертається до Національної академії наук України з проханням прийняти від неї в дар ще за її життя колекцію творів мистецтва та художніх скарбів з єдиною умовою — назвати майбутній публічний музей «Музеєм Богдана Івановича і Варвари Миколаївни Ханенків». Але радянським «академікам наук» навіть це здалося зайвим, адже у Ханенко «були відсутні заслуги в революційних подіях»! У підсумку колекцію таки прийняли в дар у 1919 році та створили «Художній музей Академії наук України ім. Б.І. і В.М. Ханенків». У 1921­му Варвара Миколаївна померла. Публічну церемонію прощання з Ханенко революційна влада заборонила. Євдокія Мартинівна відвезла тіло улюбленої господині до Видубицького монастиря, де раніше було поховано Богдана Івановича.

У 1920­х роках уряд Радянського Союзу почав процес розпродажу музейних і церковних цінностей. Не оминула ця доля і колекцію Ханенків — більшовики продовжували грабувати меценатів і після їх смерті. Серед проданих цінностей — візантійські ікони, гобелен «Поклоніння волхвів» (Франція, 1512 рік), картина Лукаса Кранаха Старшого «Адам і Єва». Також дуже швидко з назви музею зникло будь-яке нагадування про подружжя Ханенків. Довгі роки кияни та гості столиці насолоджувалися колекцією «Київського музею західного та східного мистецтва». І лише у 2011 році президентським указом багатостраждальну установу було перейменовано на «Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків».