Завдання для нашої другої героїні — це справжній виклик!
Керувати господарством, дбати про родину, приділяти час своїм захопленням і робити одночасно ще безліч справ — звичайний темп життя наступної учасниці проєкту #ЯБерегиня Ольги Іванченко.
Якщо спробувати охарактеризувати її одним словом, то це — драйв! Шалений драйв, яким вона мотивує не тільки себе, а й усіх, хто опиняється поруч.
Ми дуже хотіли здивувати Ольгу та запросили її до спортивно-стрілецького тиру, де тренувалися влучати у справжні аграрні цілі — мішені, що символізували посуху, приморозки, шкідників та бур’яни, а також «вибивали» високу рентабельність.
Забігаючи наперед, скажемо: після такого адреналінового випробування наша героїня зізналася, що у неї з’явилося нове хобі!
Ольго, коли ти зрозуміла, що пов’яжеш своє життя з агро?
Взагалі це трапилося швидше випадково. Я з простої робітничої сім’ї — тато працював електрогазозварювальником, мама — помічником лікаря в санепідемстанції. Я розуміла, що вони не зможуть сплачувати за моє навчання у ВНЗ, тому у школі намагалася навчатися на відмінно і закінчила її зі срібною медаллю. Так склалося, що у Дніпропетровському аграрному університеті вступна кампанія розпочиналася найраніше — я поїхала на іспити, успішно їх склала і стала студенткою агрофаку. Розуміння того, що я готова пов’язати своє життя саме із сільським господарством, прийшло вже наприкінці другого курсу — коли нам почали викладати профільні предмети.
Відтоді жодного разу не пошкодувала про своє рішення, хоча перші кроки в обраній професії були дуже непростими. Я отримала диплом магістра з відзнакою і гадала, що переді мною відчинені всі двері й на мене всі просто «зачекалися». Але керівники підприємств не квапилися наймати жінку-агронома без досвіду роботи. Зрештою, таки пощастило, і мене запросило на роботу господарство із земельним банком 5000 га, розташоване у нашому районі.
Чи вагалася ти, коли тобі запропонували стати на чолі господарства? Адже це величезна відповідальність.
Коли мені запропонували стати керівницею господарства, звісно, я вагалася і радилася з рідними. Я не боялася відповідальності, оскільки швидко навчаюся, і не мала сумнівів, що впораюся. Але доньці тоді було трохи більше року, і я усвідомлювала, що не зможу їй приділяти багато часу.
Проте такий шанс для професійного зростання випадає не щодня, тому я погодилася на пропозицію. Жартома я кажу, що була тоді неначе сліпе кошеня, яке кинули у річку, аби саме думало, куди пливти, щоб випливти.
Пізніше, вже у 2018 році, мені запропонували очолити інше господарство, в якому я нині працюю. Мені було комфортно на попередньому місці роботи, однак я відчувала, що бракує розвитку.
Не можу не запитати: як вдається поєднувати роботу та родину за такого шаленого навантаження?
Дуже складно, але якось вдається… Звісно, що сім’ї мене не вистачає, не вистачає бодай моєї елементарної присутності. Але всі ми — чоловік, донька і я — бережемо кожну хвилину, коли буваємо разом. Намагаємося влаштовувати пікніки, вилазки на природу. Я надзвичайно вдячна моїм рідним людям, оскільки вони розуміють, наскільки для мене важливо працювати із задоволенням, і підтримують. Річ не лише у матеріальному благополуччі, але й у душевному комфорті та рівновазі.
Стає моторошно, коли усвідомлюєш, що багато людей ходять на роботу, яка їм не до душі, лише тому, що так треба. Тому для мене сімейна підтримка на першому місці. Мама дуже підтримує, вона у мене на підстраховці з дитиною. Чоловік все розуміє — бачить, наскільки це все складно.
Твоя команда — це твій скарб. Розкажи трохи про неї.
Я отримую задоволення від кожної миті, проведеної зі своєю командою. У нас працюють 50 робітників. Приблизно дві третини штату — чоловіки, зокрема 10 трактористів та 8 водіїв. Кожен з них — досвідчена людина, професіонал, і на них завжди можна покластися. Якщо щиро, то працювати в чоловічій команді — одне задоволення. Не потрібно сваритися, кричати, бо хлопці не хочуть мене підводити.
Жінки у нас переважно працюють на току, в їдальні та в бухгалтерії. Я б не поділяла членів своєї команди на чоловіків та жінок — передусім це люди. Колективом я дуже задоволена.
Що би ти сказала молоді, яка зараз обирає професію, аби довести, що агро — це круто?
Агро — це круто! І цим треба жити, дихати та відчувати. Мають значення не лише теоретичні та практичні знання, хоча і це потрібно. Річ у тім, що в цій справі працює таке поняття, як чуйка. Просто працювати по книжці не вийде.
Ти ж маєш прийняти рішення по ситуації, і воно може діаметрально відрізнятися від загальних рекомендацій. Тим паче, що в одному районі, в одному селі буквально поруч можуть бути два різних поля, де все буде різним. Потрібно відчувати кожне поле, кожну культуру і чітко розуміти величезну відповідальність. Якщо один день у році ти зробиш щось не так, то це негативно позначиться на всьому сезоні.
Ти — молода, енергійна і вже досвідчена керівниця господарства. Поділишся своїми планами розвитку? Що хотіла би вдосконалити у бізнесі, в управлінні, в технології?
Маємо дуже сміливі, але нагально необхідні плани налагодити зрошення посівів, бо останніми роками з вологою дедалі гірше. Особливо 2020 рік став складним у плані опадів. Ми хочемо запровадити зрошення — і це не забаганка, а життєва необхідність. Також прагнемо розширити посівні площі, впровадити нові культури в сівозміну, щоб підстрахуватися.
Хоча цього року з опадами дуже погано, ми таки впіймали маленький дощ і посіяли озимий ріпак по «нулю». І там тепер є міцні дружні сходи. Натомість там, де сівба проходила по традиційному обробітку, рослини слабші, а сходи нерівномірні. Тому якщо буде результат, будемо переходити на літній посів ріпаку саме по «нулю».
Які твої враження від екстремального випробування?
Мені навіть складно передати емоції словами! Гадаю, що сьогодні у мене з’явилося нове хобі. Це справжній антистрес!
