Яких топ-менеджерів шукають українські латифундисти та скільки вони готові платити своїм СЕО

ОЛЕКСІЙ ДОВГИХ, КЕРУЮЧИЙ ПАРТНЕР BOYDEN GLOBAL EXECUTIVE SEARCH

 

85% українських латифундистів особисто стоять біля керма своїх компаній. Такої залученості власників в управління бізнесом немає більше в жодній із країн СНД. У нас це національна особливість, що сформувалася під впливом прагнення захистити бізнес від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Контролювати все до кожного долара, вникати у процеси до дрібниць не просто норма серед власників — це модний тренд. Багато з них живуть своїм бізнесом, тому питання делегування повноважень для них такі болючі. В Україні так склалося історично, що весь бізнес працює на ручному управлінні. Це позбавляє нас багатьох можливостей, проте дозволяє вижити.

Коли автомобіль їде хайвеєм, його можна поставити на круїз-контроль і розслабитися. Він їхатиме із заданою швидкістю та в заданому напрямку. Але коли машина їде гірським серпантином, коли з гір раз у раз скочується каміння, водій повинен двома руками тримати кермо і бути готовим будь-якої секунди повернути, загальмувати або розігнатися. І поки не буде впевненості, що дорога рівна, пряма і передбачувана, не зможуть власники управляти бізнесом однією рукою та їхати, розслаблено відкинувшись на спинку крісла. Але це не означає, що водієві не потрібен штурман. Багато власників віддають бізнесу всі сили. І в міру зростання компанії їм стає все складніше тягнути це самотужки. Вони починають шукати менеджера, з яким можна розділити тягар правління. Та українські власники хочуть, щоб управляли не замість них, а разом з ними. Їм потрібні люди, націлені на результат, здатні жертвувати відпочинком, особистим часом і простором заради справи. Вони не хочуть знати, чому щось не вийшло, вони хочуть звершень. Хочуть бачити менеджерів, здатних брати на себе відповідальність і дотискати вирішення питань.

Але мало хто з менеджерів готовий займатися бізнесом з такою самою віддачею: з ранку до ночі, та до того ж ще й без обіду. Різні очікування призводять до конфлікту інтересів. Зі свого боку топ-менеджери найчастіше шукають власників, які бажають відійти від справ, щоб управляти бізнесом замість них. Вони хочуть мати довгі цілі, горизонти планування, стратегію, розуміння основних пріоритетів та інструментів. Щоб ще до початку року власник затвердив план і бюджет та щоб все йшло, як написано на папері, і не змінювалося. Скажете, так не буває — і матимете рацію. Коли розумієш, що управлінці з різних компаній стикаються з одними і тими самими проблемами, доходиш висновку, що така нас норма, такий стандарт й інших власників у нас не буде.

Сьогодні на ринку в одних компаніях дуже висока турбулентність менеджменту, керівники та їх прямі підлеглі змінюються часом навіть частіше, ніж раз на рік. Зате в інших компаніях простежується завидна стабільність управлінського персоналу. І практика світових досліджень показує, що стабільні управлінські команди дають вищу прибутковість. А компанії, де відбуваються часті зміни, мають дуже слабкі результати. Звичайно, у кожної медалі є зворотний бік. І якщо в компанії 10–12 років поспіль працює один і той самий менеджмент, може загубитися голод досягнень, перемог. Компанія законсервується, випаде з ринку, почне відставати.

Криза відкрила дорогу великій кількості молодих управлінців, і вже за кілька років процес омолодження управлінського персоналу дасть свої плоди. 2017-й на ринку праці в агросекторі можна вважати роком відносної стабільності. У цей час не було великої кількості переходів. Якщо до цього ринок поглинав управлінські кадри, то зараз стадія первинного формування управлінських команд закінчилася. Усе увійшло в робочу фазу. Багато компаній приділяють належну увагу формуванню свого кадрового резерву, вирощуванню кадрів всередині.

У 2017-му зарплати топ-менеджменту зросли. У 2014–2016-му, згідно зі щорічним дослідженням, яке Boyden проводить спільно з компанією E&Y, спостерігалося зниження. Тоді середня зарплата топ-менеджера скоротилася на 40–50%. За результатами 2013-го середньорічна зарплата СЕО становила близько $150 000, 2015–2016 роках — $85 000–90 000.

А в 2017-му ми побачили зростання в середньому до $90 000–100 000.

Зараз в українських компаніях платять значно більше, ніж у міжнародних, у деяких випадках у півтора раза. Це стосується як посади генерального директора, так і посад інших директорів. Хоча ще п’ять-десять років тому в міжнародних компаніях люди заробляли більше. Рівень виплат топ-менеджменту в агробізнесі випереджає такі ринки, як FMCG, фармацевтика, але поступається телекому, виробництву, банківсько-фінансовому сектору. Не виключено, що роки через три ми побачимо, як зарплати аграрних СЕО перевищать $150 000–200 000. Це одна з причин, з якої агросектор стає все більш привабливим для менеджерів з інших галузей.

Схожі статті

Залиште коментарій

Please enter your comment!
Please enter your name here